Читать онлайн книгу "Повість про Ґендзі. Книга II"

Повiсть про Гендзi. Книга II
Мурасакi Сiкiбу


Бiблiотека свiтовоi лiтератури
«Повiсть про Гендзi», створена на рубежi X–XI столiття Мурасакi Сiкiбу, придворною дамою iмператрицi Сьосi, вважаеться одним з найвизначнiших творiв японськоi лiтератури. І не тiльки японськоi – по сутi, це перший психологiчний роман у свiтi. Розповiдаючи iсторiю життя головного героя – Блискучого Гендзi, сина iмператора Кiрiцубо, та його нащадкiв, авторка дiлиться з читачами своiми спостереженнями i роздумами. Докладнi описи повсякденного життя, любовних та iнших людських вiдносин, пройнятих «сумним чаром речей» (моно-но аваре), створюють враження зустрiчi з живими людьми, близького знайомства з iхнiми почуттями, думками, радощами i печалями, за якими постае епоха Хейан, ii культура, побут аристократii, вiрування та звичаi. У цьому виданнi представлена друга частина роману (роздiли 21–38), в якiй iдеться про розплату за грiхи молодостi, вчиненi пiд час пошуку iдеальноi жiнки, що описано в першiй частинi (роздiли 1—20), яка вийшла друком у видавництвi «Фолiо» 2018 року.





Мурасакi Сiкiбу

Повiсть про Гендзi. – Кн. 2



© І. П. Дзюб, переклад украiнською, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2001


* * *




Юна дiва


Головнi персонажi:

Гендзi, мiнiстр Двору, Великий мiнiстр, 34–35 рокiв

Асагао, колишня жриця Камо, дочка принца Момодзоно

П’ята принцеса, сестра iмператора Кiрiцубо i принца Момодзоно

Третя принцеса, панi Оомiя, мати Аоi та Удайсьо, дружина Лiвого мiнiстра

Югiрi, панич, син Великого мiнiстра, Дзiдзю, 12–14 рокiв, син Гендзi та Аоi

То-но цюдзьо, Удайсьо, мiнiстр Двору, брат Аоi, першоi дружини Гендзi

Акiконому, колишня жриця Ісе, нього Умецубо, Імператриця-дружина, 24–26 рокiв, дочка панi Рокудзьо i принца Дзембо, вихованка Гендзi

Нього Кокiден, дочка Удайсьо, наложниця iмператора Рейдзея

Принц Сiкiбукьо, батько Мурасакi

Кумоi-но карi, дiвчина, юна панi, 14–16 рокiв, молодша дочка Удайсьо (мiнiстра Двору)

Адзецi-но дайнагон, вiтчим Кумоi-но карi

Йосiкiйо, намiсник Омi, Сацюбен, прибiчник Гендзi

Коремiцу, намiсник Сетцу, Сакьо-но дайбу, прибiчник Гендзi

Танцiвниця, Госецi, То-найсi-но суке, дочка Коремiцу

Панi Госецi, Цукусi-но госецi, дочка Дадзай-но дайнi, можливо, колишня кохана Гендзi

Ханацiрусато, мешканка Схiдноi садиби, панi Захiдних покоiв, кохана Гендзi

Імператор, що зрiкся престолу, iмператор Судзаку, син iмператора Кiрiцубо i наложницi Кокiден, старший брат Гендзi

Імператор, Рейдзей, син Фудзiцубо i Гендзi (офiцiйно – син iмператора Кiрiцубо)

Принц Хьобукьо, Хотару, син iмператора Кiрiцубо, молодший брат Гендзi

Велика iмператриця, Кокiден, мати iмператора Судзаку

Мурасакi, панi iз Захiдного флiгеля, 26 рокiв, дружина Гендзi

Обородзукiйо, Найсi-но камi, придворна панi iмператора Судзаку, таемна кохана Гендзi

Панi Акасi, 24–26 рокiв, дочка Нюдо з Акасi, кохана Гендзi



З початком нового року, коли скiнчилася жалоба з приводу першоi рiчницi смертi колишньоi iмператрицi Фудзiцубо, всi придворнi в день весняноi змiни одягу перейшли на яскравий, такий, що радуе очi, а з наближенням свята Камо встановилися приемнi яснi днi. Тiльки Асагао, колишня жриця святилища Камо, все ще була сумна й задумана, а ii молодi служницi, прислухаючись до шелесту листя багряника в саду, з тугою згадували минулi днi. І саме тодi вiд Гендзi принесли листа: «Мабуть, цього року день Обмивання Ви проведете у спокiйних роздумах…

Чи сподiвались Ви сьогоднi,
Що хвилi рiчковi,
Знов накотившись,
Вiднесуть з собою
Ваше вбрання жалобне?..»

Складений неначе офiцiйний документ, аркуш фiолетового паперу був прив’язаний до гiлки глiцинii. Зворушена листом, жриця вiдповiла:

«Немов учора
Вбрання жалобне одягала,
Та вже настав
День Обмивання.
Який цей свiт мiнливий…
Усе таке хистке…»

От i все, що вона написала, але Гендзi, як звичайно, довго не мiг вiдiрвати очей вiд написаного.

Коли закiнчувалася жалоба, вiн подбав, щоб ii забезпечили такою кiлькiстю одягу, яка ледь вмiщалася у покоях Сендзi, ii служницi. Жриця була незадоволена цим, бо не хотiла стати об’ектом людських пересудiв. Вона була готова вiдiслати дари назад, якби лист мiстив якiсь двозначнi натяки. Але ж нiчого такого вона в ньому не помiтила, а тому не було пiдстав вiдмовлятися. Крiм того, останнiми роками Гендзi часто, коли випадала пристойна нагода, присилав iй подарунки вiд щироi душi.

Водночас Гендзi писав зворушливi листи i П’ятiй принцесi. «Здаеться, начебто ще вчора вiн був дитиною, а от уже став дорослим чоловiком, який про мене не забувае. Його незвичайна краса поеднуеться в ньому, як нi в кому з людей, з доброю душею», – розхвалювала вона його, i молодi служницi посмiювалися. А пiд час зустрiчi з Асагао П’ята принцеса зауважила: «Здаеться, пан мiнiстр ставиться до вас вельми приязно, але я не вбачаю в цьому нiчого поганого, адже вiн давно до вас не байдужий. Пригадую, що покiйний принц, ваш батько, часто нарiкав на те, що розiйшлися вашi долi й мiнiстр не став йому зятем. Вiн не раз скаржився менi на вашу впертiсть, яка завадила здiйсненню його задуму. Поки була жива Аоi, дочка покiйного Великого мiнiстра, зi спiвчуття до Третьоi принцеси, панi Оомiя, я утримувалася вiд ролi посередницi. Але тепер, коли благородноi першоi дружини мiнiстра вже немае, що заважае вам згiдно з прагненням покiйного батька зайняти ii мiсце? У тому, що мiнiстр знову почав шукати вашоi прихильностi, я бачу знак спорiднення ваших доль у попередньому життi».

Роздратована старомодними порадами тiтки, жриця вiдповiла: «Якщо покiйний батько завжди вважав мене впертою, то хiба ж я можу пiдкоритися звичайному житейському глузду?» Вiдповiдь Асагао була такою рiшучою, що П’ята принцеса перестала ii переконувати.

Оскiльки служницi в садибi Момодзоно, незалежно вiд звання, також стали на бiк Гендзi, то колишня жриця, перебуваючи у постiйнiй тривозi, запiдозрила всiх у змовi. А от сам мiнiстр, запевнюючи ii в щиростi й глибинi своiх почуттiв, терпляче чекав, що, може, врештi-решт вона стане поступливiшою, i, видно, навiть не думав вдаватися до чогось, що могло б образити ii гiднiсть.

Останнiм часом Гендзi готувався до проведення обряду досягнення повнолiття Югiрi, панича з дому покiйного Великого мiнiстра. Спочатку вiн збирався провести його в садибi на Другiй лiнii, але потiм передумав з жалю до староi панi Оомiя, яка, природно, дуже хотiла, щоб мiсцем проведення був ii дiм на Третiй лiнii. Усi дядьки хлопця з материного боку, якi, починаючи з пана Удайсьо[1 - Тобто колишнiй То-но цюдзьо, тепер начальник Правоi iмператорськоi охорони.], належали тепер до високих вельмож i користувалися повною довiрою Імператора, один поперед одного намагалися допомогти у пiдготовцi церемонii, що своiм розмахом схвилювала весь свiт. Спочатку Гендзi хотiв надати синовi четвертий ранг, чого усi придворнi й очiкували, але несподiвано передумав. «Хлопець ще надто молодий. Є щось надто тривожне в такому ранньому пiдвищеннi, особливо тепер, коли свiт повнiстю пiдкоряеться моiм бажанням», – вирiшив вiн, i панич повернувся до своiх придворних обов’язкiв у зеленому вбраннi[2 - Тобто в шостому ранзi.]. Невдоволенню та обуренню панi Оомiя не було меж. Зустрiвшись з мiнiстром, вона вiдразу про це згадала.

«Я не хотiв би, щоб у у такому молодому вiцi вiн передчасно дорослiшав, – пояснював iй мiнiстр. – Покладаючи на нього певнi надii, я збираюся спрямувати його на вивчення наук у школi[3 - Ідеться про Високу школу для дiтей придворних з вищим, нiж п’ятий, рангом при Церемонiальному вiдомствi.]. На найближчi два-три роки вiн вiдiйде вiд службових обов’язкiв, а пiсля того, досягнувши вiдповiдного вiку, вiдразу посяде гiдне мiсце на службi в Імператорському палацi. Сам я виростав у палацi й довго не знав, що вiдбуваеться у свiтi за його стiнами. Вдень i вночi перебуваючи бiля Імператора, я мав змогу ознайомитися лише з небагатьма стародавнiми творами, та й то надзвичайно поверхово. Дещо я дiзнався безпосередньо вiд самого Імператора, але, поки не отримав широких уявлень про свiт, то не мав успiху нi в чому – нi в науках, нi в поезii, нi в музицi.

Вкрай рiдко в недолугих батькiв виростають розумнi дiти, а якщо кожне нове поколiння буде гiршим вiд попереднього, то страшно й думати про майбутне. Ось чому я вирiшив спонукати сина до навчання. Хлопцi зi знатних родин, звиклi отримувати за власним бажанням будь-якi чини й звання, хизуються своiм високим становищем, але навiть не думають сушити собi голову науками. Вiддаючись лише розвагам, вони без зусиль досягають нових чинiв, а придворнi пiдлабузники, у душi глузуючи з них, на словах вихваляють iх i намагаються у всьому догодити настiльки, що цi молодики й самi починають дивитися на всiх зверхньо. Але, на iхнiй жаль, часи змiнюються, i, коли iхнi покровителi вмирають, вони втрачають свiй вплив i, зневаженi людьми, поневiряються по свiту, нiде не знаходячи надiйного притулку. Тiльки на основi китайських знань дух Ямато може яскраво проявитися в життевих справах i керуваннi державою. Хоча тепер син, може, й почуваеться незадоволеним, але пiсля смертi я буду впевнений в його майбутньому, якщо вiн опануе знання, потрiбнi для того, щоб стати опорою держави. Наразi його становище незавидне, але, поки я дбаю про нього, навряд чи хто-небудь посмiе насмiхатися з бiдного учня».

Вислухавши пояснення мiнiстра, панi Оомiя, зiтхаючи, вiдповiла: «Звичайно, ви справдi можете так думати. Але я знаю, що такi, як Удайсьо, осуджують вас за явне вiдхилення вiд загальноприйнятого звичаю. Та й сам хлопець, мабуть, затаiв образу в своему юному сердечку, адже навiть сини Удайсьо i Саемон-но камi[4 - Начальник Лiвоi охорони ворiт Імператорського палацу.], на яких вiн завжди дивився звисока, отримали вiдповiднi звання i вiдразу вiдчули себе дорослими, а вiн змушений носити ненависне зелене вбрання. Менi так шкода його…»

Всмiхнувшись, Гендзi промовив: «Поскаржився вiн немов дорослий, але його невдоволення чисто дитяче. Що можна чекати вiд хлопця в такому вiцi?.. Та коли вiн опануе знання i зрозумiе суть речей, його розчарування зникне само собою». Було видно, що вiн любить сина.

Церемонiя посвяти в учнi[5 - Пiд час такоi посвяти, за китайською традицiею, учневi надавали нове iм’я, своерiдний псевдонiм, а первинне iм’я використовувалося винятково в родинному спiлкуваннi.] вiдбувалася в Схiдному флiгелi Схiдноi Садиби, пiдготовленому для цiеi мети. Високi вельможi й середня знать, знемагаючи вiд цiкавостi до такоi рiдкiсноi подii, з’iжджалися сюди, намагаючись випередити один одного. Вченi мужi зовсiм розгубилися. «Нехай вас нiщо не бентежить, – сказав iм Гендзi. – Робiть усе суворо за правилами, заведеними в таких випадках, без жодного винятку».

Вченi мужi, зберiгаючи спокiй, поводилися незалежно, говорили звучними, урочистими голосами, не соромились парадного мiшкуватого одягу, видно, позиченого для цього випадку. Незвично було спостерiгати, як вони займали мiсця, строго дотримуючись встановленого порядку. Багато хто з молодих придворних не могли втримати смiху. А коли з огляду на це Гендзi вибрав кiлькох статечних придворних, серед них Удайсьо i Мiмбукьо, яких не легко було розсмiшити, й вiддав у iхнi руки посуд з вином, то вченi мужi вiдразу почали ремствувати: «Чого цi панове такi нечемнi? Як це вони служать у палацi, якщо навiть нiчого не знають про нас, великих учених? Невже вони такi недолугi?» Придворнi хапалися за живiт вiд смiху, а вченi мужi все бурчали: «Тихiше, не галасуйте!.. Яка нечемнiсть!.. Негайно залиште своi мiсця!..» Видовище було вкрай смiшним. Придворнi, вперше присутнi на такiй церемонii, зацiкавлено спостерiгали за такою картиною, а тi, хто свого часу закiнчив школу, гордовито посмiхаючись, з безмежною повагою оцiнили намiр Гендзi дати синовi глибоку освiту. Вченi мужi, звинувачуючи присутнiх у неввiчливостi, не дозволяли iм вимовити жодного слова. Коли з настанням темряви запалили свiтильники, то в iхньому яскравому свiтлi розгнiванi обличчя крикливих вчених мужiв здавалися ще дивнiшими й грубiшими, зовсiм як в акторiв саругаку[6 - Саругаку – комiчна народна вистава в стародавнiй Японii.]. Словом, зiбрання й справдi було незвичайним.

«На цiй церемонii такiй гарячiй i норовливiй людинi, як я, могло б бути непереливки», – сказав мiнiстр, заховавшись поза завiсами. Почувши, що деякi учнi збиралися виходити, бо не всiм вистачило мiсця, Гендзi запросив iх у рибальський павiльйон[7 - Частина традицiйного будинку над струмком, призначена для вiдпочинку.], щоб надiлити щедрими дарами.

Оскiльки тодi ночi були короткi, то читання складених вiршiв почалося аж удосвiта. В ролi читця виступав Сацюбен[8 - Сацюбен – ревiзор Лiвоi ревiзiйноi канцелярii.]. Коли вiн, гарний собою, звучним голосом урочисто вимовляв рядок за рядком, присутнi не могли вiдiрвати очей вiд цього вiдомого при дворi вченого мужа. У кожному вiршi, по-своему цiкавому, оспiвувалося за стародавнiми зразками високе прагнення юнака зi знатноi родини, який мiг з легкiстю насолоджуватися всiма благами свiту, проте вирiшив наполегливо учитися так само, як тi, хто дружив зi свiтлячками за вiкном та звик до блискучого снiгу на гiлках[9 - Йдеться про Чень Іня i Сунь Кана, китайських учених династii Цзiнь (265–420). Перший учився при свiтлi свiтлячкiв, яких тримав у шовковому мiшечку, другий – при мерехтiннi блискучого снiгу.]. На той час багато хто так високо оцiнював цi вiршi, що вважав iх гiдними уваги й Морокосi[10 - Стародавня японська назва Китаю.]. Зрозумiло, найкращим виявився вiрш Гендзi. Сповнений щирих батькiвських почуттiв, вiн зворушував серця i розчулював до слiз тих людей, якi його чули. Але на цьому я замовкаю, бо не годиться жiнцi розповiдати про те, чого вона не може розумiти.

Вiдразу пiсля церемонii посвяти в учнi вiдбувся формальний вступ у школу. Потiм Гендзi видiлив синовi покоi в садибi на Другiй лiнii i вiддав його для грунтовного навчання досвiдченим учителям. Вiдтодi хлопець майже не бував у садибi панi Оомiя. Врахувавши, що вона пестила онука з ранку до ночi, досi ставилася до нього як до малюка, а це не сприяло навчанню, Гендзi помiстив його в найтихiшiй частинi свого будинку й дозволив вiдвiдувати стару бабусю лише три рази на мiсяць. Опинившись фактично пiд замком, ображений хлопець думав: «Яка несправедливiсть! Іншим не треба так, як менi, мучитися, щоб досягти високого чину й посiсти гiдне мiсце у свiтi». Та оскiльки Югiрi зроду був серйозним, несхильним до легковажностi, то вперто навчався, вирiшивши: «Якомога швидше прочитаю всю належну лiтературу, закiнчу школу, а потiм, вступивши на службу, виб’юся в люди». Упродовж четвертого i п’ятого мiсяцiв вiн прочитав «Історичнi записки» Сима Цяня.

З наближенням шкiльного iспиту, Гендзi вирiшив влаштувати синовi перевiрку знань. Заради цього, як завжди, запросили лише обраних осiб: Удайсьо, Садайбена, Сiкiбу-но тайфу, Сацюбена i, звичайно, особистого вчителя Дайнайкi. Хлопцевi велiли прочитати найважчi мiсця з тих роздiлiв «Історичних записок», якi найчастiше використовуються на iспитах, i вiн не тiльки прочитав усе без зупинки, але й якнайповнiше розтлумачив прочитане. Успiх Югiрi так приголомшив присутнiх, що вони аж просльозилися. Особливо схвильованим був Удайсьо. «О, як шкода, що немае з нами Великого мiнiстра, його дiдуся! – вигукнув вiн, обливаючись сльозами. Та й сам Гендзi вiдчув, що ледь стримуе почуття. «Я нерiдко з жалем помiчав, що коли дiти дорослiшають, iхнi батьки, навпаки, стають менш розумними. Хоч сам я ще не дуже старий, але вже бачу, що такоi долi нiкому не минути», – сказав вiн, витираючи сльози, а Дайнайкi, дивлячись на нього, подумав з гордiстю: «Яка ж це велика честь служити йому!»

Того дня, коли хлопець мав складати iспит, перед воротами Високоi школи зiбралася безлiч карет високих вельмож. Здавалося, що сьогоднi сюди приiхали майже всi придворнi. Зайшовши до класу в супроводi слуги, Югiрi, оточений загальною повагою, ошатно вдягнений, своею благородною зовнiшнiстю рiзко, навiть надмiрно, вiдрiзнявся вiд решти учнiв. Було тiльки прикро, що довелося йому, як наймолодшому учневi, сидiти на одному з останнiх мiсць серед дивакуватих учених мужiв. Як i минулого разу, вони раз по раз голосно закликали учнiв до порядку, але хлопець, коли надiйшов його час, нi на що не зважаючи, прочитав i пояснив усе, що вiд нього вимагали.

У тi роки зацiкавлення наукою досягло небаченого розмаху, зовсiм як колись у стародавнi часи. Люди всiх станiв, один поперед одного, ставали на шлях навчання, i придворнi змагалися мiж собою освiченiстю i знаннями. Всi iспити, починаючи з iспиту на звання бакалавра словесностi, Югiрi склав успiшно, пiсля чого знову занурився в навчання, надихаючи своiми успiхами себе i свого наставника. У будинку на Другiй лiнii часто влаштовувалися поетичнi зiбрання за участю вчених мужiв та обдарованих поетiв. Тодi в свiтi справдi було чимало людей, надiлених рiзноманiтними здiбностями й талантами.

А тим часом настала пора призначати Імператрицю-дружину. Гендзi, як Великий мiнiстр, планував на це мiсце колишню жрицю Ісе, посилаючись на те, що цю роль iй заповiдала покiйна iмператриця Фудзiцубо, але багато хто з придворних був проти того, щоб iмператрицею знову стала жiнка з роду Мiнамото. Мовляв, право першостi треба вiддати нього Кокiден. Принц Хьобукьо, батько Мурасакi, став Сiкiбукьо, главою Церемонiального вiдомства. При новому iмператорi вiн користувався ще бiльшим, нiж колись, впливом у свiтi. Його дочка, згiдно з його давнiм прагненням, була вiддана у високi покоi й отримала звання нього – таке ж, як колишня жриця. «За становищем вона також з iмператорськоi родини, але, як племiнниця з материного боку, ближча до Імператора, тож може стати замiною покiйнiй…» – переконували прихильники дочки Сiкiбукьо, але врештi-решт Імператрицею-дружиною було визнано нього Умецубо[11 - Тобто Акiконому («Та, що любить осiнь»).], колишню жрицю. Багато хто з придворних дивувався щасливому повороту ii долi у порiвняннi з долею покiйноi матiрi, панi Рокудзьо.

Того року Гендзi, призначений Великим мiнiстром, передав державнi справи мiнiстровi Двору, яким став Удайсьо. Новий мiнiстр Двору був гарний собою, заповзятливий, з гострим розумом, що поеднувався з широкими знаннями. Вiн досяг чималих успiхiв у науках, i хоча програвав колись Гендзi у «вiдгадуваннi рим», не мав собi рiвних у вирiшеннi державних справ. Вiд рiзних дружин вiн мав понад десять синiв, якi, виростаючи, один за одним вибивалися у люди, примножуючи славу його сiм’i, яка нi в чому не поступалася роду Мiнамото. Дочок у нього було лише двое – нього з покоiв Кокiден i ще одна[12 - Тобто Кумоi-но карi.], яку народила особа з iмператорського роду, але сталося так, що мати ii стала першою дружиною якогось Адзецi-но дайнагона, вiд якого теж мала чимало дiтей. Вважаючи недоречним залишати дочку в численнiй сiм’i вiтчима, мiнiстр Двору забрав ii до себе i вiддав пiд опiку своiй матерi, панi Оомiя. Вiн придiляв iй менше уваги, нiж старшiй дочцi, хоча вона була вельми приваблива й обличчям, i вдачею.

Спочатку вона виховувалася разом з Югiрi в садибi панi Оомiя, але, як тiльки дiтям сповнилося по десять рокiв, iх розлучили. «Я розумiю, що ви здружилися, але вiдтепер тобi не можна вiдкриватися хлопцям», – повчав мiнiстр дочку. Хоча вiднедавна Югiрi жив окремо, але не забував подруги дитячих лiт i не пропускав нагоди – чи то навеснi, коли розцвiтали квiти, чи восени, як дерева вкривалися багрянцем, або й пiдчас ii гри з ляльками, – щоб показати iй свою прихильнiсть. Дiвчина вiдповiдала такою ж гарячою вiдданiстю i навiть тепер його не соромилася. «І навiщо було раптом розлучати дiтей, якi впродовж рокiв здружилися? Це ж так жорстоко!» – бiдкалася годувальниця разом зi служницею. Як виявилося, хоча дiвчина й була дуже юна, а хлопець ще не досяг зрiлостi, iхнi стосунки були начебто геть не дитячими. Життя в розлуцi, далеко одне вiд одного, вельми обох засмучувало. Дiти обмiнювалися невмiлими листами про свое майбутне, якi через дитячу неуважнiсть, природно, губилися, тож дехто мiг про дещо здогадатися, але не вважав за потрiбне з ким-небудь цим дiлитися. От всi й удавали, що нiхто нiчого не бачив i не знав.

Коли вiдгули пишнi бенкети з приводу призначення на новi посади Великого мiнiстра i мiнiстра Двору, життя в палацi повернулося у неквапливе, спокiйне рiчище. Одного вечора, коли накрапав холодний осiннiй дощ i над колоссям мiсканту гуляв пронизливий вiтер, до староi панi зайшов мiнiстр Двору i, покликавши дочку, попросив ii заграти на кото «со». Панi Оомiя вмiла грати на багатьох iнструментах i передавала свою майстернiсть онучцi.

«Може, й справдi не дуже звично спостерiгати, як жiнка грае на бiва, але в ii грi вчуваеться благородство звукiв. Однак у нашому свiтi майже не залишилося нiкого, хто мiг би навчити досконало грати на цьому iнструментi. Хiба що якийсь принц або ж хтось з дому Гендзi, – згадував мiнiстр. – Кажуть, що на бiва майстерно грае одна особа, яку Великий мiнiстр ховае десь у горах. Вона походить з роду чудових музикантiв, щоправда, з останнього поколiння, яке тривалий час жило в провiнцii. Судячи з того, що вiн досить часто розповiдае про неi, вона користуеться його особливою прихильнiстю. Як на мене, в музицi, бiльше нiж у будь-чому, можна досягти справжньоi майстерностi, лише постiйно граючи iз iншими музикантами i прислухаючись до звучання iхнiх iнструментiв. Мало хто може досягти успiху, навчаючись на самотi», – i мiнiстр попросив заграти стару панi.

«Ой, та я розучилася навiть пересувати кобилки», – знiяковiла вона, але все-таки взяла бiва й прекрасно заграла.

«Тiй жiнцi з гiр, здаеться, справдi пощастило, а втiм вона таки заслуговуе на повагу, – додала панi Оомiя, – бо народила Великому мiнiстровi, вже немолодому, дочку, якоi досi вiн не мав нi вiд кого. До того ж вона не притримала ii при собi, наражаючи на злиденне життя, а вiддала на виховання його родовитiй дружинi й тим самим засвiдчила, яка вона великодушна».

«Так, це правда, що мiсце, яке жiнка посiдае в свiтi, залежить саме вiд ii душевних якостей, – погодився мiнiстр Двору i принагiдно поскаржився: «Хоча я дав нашiй нього бездоганне виховання, щоб нi в чому не поступатися суперницям, але, на жаль, ii вiдтiснила iнша особа[13 - Тобто нього Умецубо, колишня жриця Ісе.], на яку нiхто й подумати не мiг. Тож я сподiвався, що менi пощастить хоча б з другою дочкою. Оскiльки незабаром вiдбудеться церемонiя визнання повнолiття принца Схiдних покоiв[14 - Тобто принца-спадкоемця.], то я нишком плекав надiю, що цього разу менi вдасться досягти свого, але, здаеться, ii наздожене суперниця – дочка тiеi щасливоi особи з гiр. Як тiльки вона стане на службу у палацi, ii тим паче не вдасться перемогти».

«Але як так могло статися? Покiйний мiнiстр[15 - Тобто чоловiк панi Оомiя.] вважав, що Імператриця мае бути призначена саме з нашого дому, а тому старався пiдтримати ii як нього. Якби вiн був живий, то така жахлива невдача нас не спiткала б», – сказала панi Оомiя, ображена поведiнкою Гендзi.

А тим часом молодша дочка, зовсiм юна й мила, все ще грала на кото «со». Коли батько, замилувавшись благородною лiнiею ii чола, волоссям, що спадало на спину, не спускав з неi очей, вона, знiяковiвши, трохи вiдвернулася. Їi профiль був чарiвний, а тонкi пальчики лiвоi руки, що притискали струни, здавалися ляльковими. І стара панi дивилася на неi iз захопленням. Використавши знайомi iй прийоми гри, дiвчина вiдсунула кото. І тодi мiнiстр, притягнувши до себе японське кото, почав награвати по-сучасному мелодiю ладом «рiцi». Було просто насолодою слухати невимушену й умiлу гру такого майстра. З дерев у саду спадало останне листя, а лiтнi жiнки сидiли, притулившись одна до одноi, за переносними завiсами i розчулено слухали звуки кото.

«Осiнне листя, щоби опасти, чекае, коли дмухне вiтер, хай i не сильно…»[16 - Цитата iз передмови до вiрша «Ода герою» китайського поета Лу Цзi (261–303).] – промовив мiнiстр. – Хоча й не завдяки моiй грi на кото, але сьогоднiшнiй вечiр видався зворушливим… Може, ще зiграете?» – звернувся вiн до дочки. Вона заграла п’есу «Осiннiй вiтер», а мiнiстр пiдспiвував так дзвiнко, що стара панi подумала: «О, якi вони обое – внучка i син – гарнi!». І саме тодi прийшов Югiрi, син Гендзi, нiби для того, щоб всiм стало ще радiснiше.

«Проходьте сюди», – сказав мiнiстр Двору й, одгородивши дочку завiсою, впустив юнака в покоi. «Останнiм часом ви майже перестали нас вiдвiдувати. Навiщо вам таке надмiрне захоплення науками? Адже i ваш батько знае, що не варто знати бiльше, нiж треба. Може, вiн мае якiсть пiдстави змушувати вас до цього, але прикро бачити, як ви сохнете пiд замком. Спробуйте iнодi придiляти увагу чомусь iншому. Примiром, i звуки флейти передають чимало стародавньоi мудростi», – сказав вiн, пропонуючи Югiрi флейту, i той, пiднiсши ii до губ, заграв трохи наiвно, але навдивовижу цiкаво. Захоплений мiнiстр вiдклав кото i лише тихенько вiдбивав такт, наспiвуючи: «Все в вiзерунках з квiтiв хагi»[17 - Слова iз народноi пiснi у стилi «сайбара», використанi для натяку, що Югiрi треба змiнити колiр вбрання, тобто домогтися вищого рангу.].

«Ваш батько полюбляе такi розваги, щоб вiдволiктися вiд набридливих державних справ. Правду кажучи, я також хотiв би пожити для власного задоволення в цьому сумовитому свiтi», – сказав мiнiстр, пропонуючи юнаковi чашу з вином. Коли невдовзi стемнiло, запалили свiтильники, i гостi стали пригощатися рисом i плодами. А дочку мiнiстр вiдiслав до iншого покою. Намагаючись вiддалити ii вiд Югiрi, вiн цього разу навiть не дав хлопцевi послухати ii гру на кото. «Напевне, цим двом не варто сподiватися нiчого хорошого у майбутньому», – перешiптувалися старi служницi.

Мiнiстр удав, начебто повертаеться додому, а сам потай затримався у знайомоi жiнки, i коли виходив вiд неi, то в коридорi почув перешiптування служниць за завiсою. Прислухавшись, вiн здогадався, що мова йшла про нього: «Вiн уважае себе мудрим, а насправдi нiчим не вiдрiзняеться вiд будь-якого iншого батька… Тож тепер зрозумiе, що його обдурили… А ще кажуть: “Нiхто не знае дiтей краще за iхнiх батькiв…” Все це брехня…»

«Ото несподiванка!.. Невже це правда?.. Не скажу, що я нi про що не здогадувався, але стежити за дiтьми менi й на думку не спадало… Який ненадiйний цей свiт!» – подумав мiнiстр i, все зрозумiвши, мовчки вийшов. І коли згодом пролунали гучнi голоси його передового ескорту, жiнки зашепотiли: «Пан мiнiстр щойно поiхав… Цiкаво, де це вiн досi перебував?.. Так i не позбувся легковажних звичок у поважному вiцi…» А ще бiльше занепокоiлися тi, кого мiнiстр Двору мимоволi пiдслухав: «А менi здалося, що в повiтрi пливе незвичний аромат, i я подумала, що це проходив наш панич…Який жах! Невже вiн чув наше лихослiв’я?.. Вiн же такий гарячий…»

«Хоча нiчого поганого в iхньому шлюбi не було б, – думав мiнiстр у дорозi додому, – але люди могли б вважати його вельми посереднiм. Пiсля того як Великий мiнiстр безжально завадив пiдвищенню моеi старшоi дочки, я сподiвався, що принаймнi молодша дочка досягне кращоi долi. Та, на жаль…» Загалом стосунки мiж мiнiстрами завжди – i колись, i тепер – були вельми добрими, але згадалося й колишне суперництво, i в мiнiстра Двору так зiпсувався настрiй, що до самого ранку вiн не мiг заснути. З прикрiстю згадуючи, як служницi казали: «Напевне, й панi Оомiя помiтила, що вiдбуваеться мiж дiтьми, але дивилася крiзь пальцi на витiвки своiх улюблених онукiв», – вiн, по-чоловiчому трохи запальний, вiдчував обурення i нiяк не мiг заспокоiтися.

Через два днi мiнiстр Двору знову прибув до матерi. Втiшена й задоволена таким частим вiдвiдуванням, панi Оомiя зустрiла його в ошатному вбраннi, ретельно причесавши пiдстрижене по-чернечому волосся. Хоч мiнiстр i був ii сином, але вона, з поваги до такоi високоi особи, нiколи не показувала йому свого обличчя. Було помiтно, що вiн у поганому настроi.

«Менi стало незручно сюди приходити. Я здивований тим, як зневажливо дивиться на мене ваша прислуга. Може, я i не досяг багато чого в життi, але завжди прагнув з вами зустрiчатися i мати з вами стосунки, що спираються на повну взаемну довiру. На жаль, через поведiнку однiеi невдячною особи я змушений висловити вам свое невдоволення. Я намагався вгамувати своi почуття, розумiючи, що не годиться так до вас ставитися, але не змiг», – сказав вiн, утираючи сльози, а на припудреному обличчi здивованоi матерi з’явився рум’янець.

«Що сталося? Чим могла прогнiвити вас така стара, як я, жiнка?» – запитала вона. Звичайно, мiнiстр пожалiв матiр, але не вiдступав: «Я вiддав пiд вашу надiйну опiку свою малолiтню дочку, вихованню якоi досi не придiляв пильноi уваги. Останнiм часом я докладав усi зусилля до того, щоб прилаштувати в палац старшу дочку, яка завжди була менi ближчою, а тому повнiстю поклався на вас з надiею, що ви дасте iй добру освiту. Та от, на жаль, зовсiм несподiвано я дiзнався про вельми прикрi обставини. Хоча я не сумнiваюся, що той юнак[18 - Тобто Югiрi.] справдi стане вченим, який не матиме собi рiвних у краiнi, але одруження мiж близькими родичами вважаеться нерозумним i легковажним. Навiть серед людей низького стану у свiтi його осуджують, тож i для того хлопця воно небажане. Набагато краще, щоб вiн став зятем у родинi, що не мае кровного зв’язку з нами, але досягла успiху й процвiтае. У шлюбах мiж близькими родичами е щось хибне, i я гадаю, що Великий мiнiстр також був би проти, якби про це дiзнався. Якби ви були розповiли менi про це ранiше, то ми змогли б дотриматися хоча б зовнiшньоi пристойностi. Та, на превеликий жаль, ви дозволили дiтям дiяти так, як iм заманеться». Здивуванню панi Оомiя, яка нi про що не здогадувалася, не було меж!

«Не можу не погодитися з усiм, що ви сказали, але я не пiдозрювала, що вони задумали, – пояснювала вона. – Отож передусiм мене треба було б пожалiти. Натомiсть ви звинувачуете мене у спiвучастi! Вiдтодi, як ви передали дочку пiд мою опiку, я щиро турбувалася про неi i, виправляючи все, що ви не догледiли, постаралася непомiтно дати iй найкраще виховання. Як ви могли подумати, що, заслiплена любов’ю до внукiв, я сприяла iхньому зближенню? Та менi нiчого такого й на думку не спадало. Але хто вам про це сказав? Чи варто вам з такою легкiстю вiрити безпiдставним наклепам злих людей i даремно ганьбити iм’я власноi дочки?»

«Чому безпiдставним, якщо навiть служницi нишком насмiхаються з нас? Тож чи можу я не засмучуватись i не тривожитися?» – сказав мiнiстр i пiшов.

Служницi, добре з усiм обiзнанi, пожалiли дiтей. А тi, чию розмову вiн пiдслухав минулоi ночi, перелякавшись, розкаялися: «І навiщо ми ненароком вибазiкали iхню таемницю?»

Дiвчина, нi про що не здогадуючись, сидiла в своiх покоях, коли до неi несподiвано заглянув мiнiстр. Їi надзвичайно чарiвний вигляд мимоволi зворушив його. «Я знав, що вона зовсiм ще юна, але не здогадувався, що вона по-дитячому настiльки нерозсудлива, коли наiвно обдумував, як улаштувати ii в дорослому життi», – нарiкав вiн, даючи зрозумiти, що до неi треба було ставитися строгiше. На цi слова годувальниця зi служницею не знайшли вiдповiдi.

«Про такi випадки, коли навiть безмежно улюблена дочка Імператора поводиться настiльки необачно, можна прочитати i в старовинних повiстях. Там якась служниця, дiзнавшись про почуття двох молодят, завжди знаходить спосiб, щоб допомогти iм таемно зустрiчатися. А от у цьому випадку дiти багато рокiв жили i виховувалися разом… Але ж вони такi молодi. То хiба ми могли втручатися в iхне життя суворiше, нiж панi Оомiя, i вiддаляти iх одне вiд одного? Ми просто дивилися на iхню поведiнку крiзь пальцi…Тим паче що з кiнця минулого року вони живуть i виховуються окремо… У такому вiцi юнаки бувають вiтрянi, але наш панич завжди поводився пристойно. Нам не могло й приснитися, що вiн зробить щось негiдне…» – виправдовувалися служницi, кожна на свiй лад.

«Ну, гаразд. Тiльки наразi про це нiкому нi слова. Хоча такi справи важко приховати, але все заперечуйте – мовляв, усi цi чутки неправдивi. А дочку я тим часом заберу до себе. Однак мене надзвичайно засмучуе поведiнка панi Оомiя. Ну, звичайно, ви цього не хотiли…» – сказав вiн служницям, i вони, пригнiченi докорами, порадiли, що уникнули вiдповiдальностi.

«О, звичайно… От тiльки б Адзецi-но дайнагон[19 - Тобто вiтчим дiвчинки Кумоi-но карi.] про це не дiзнався!.. Хоч би якими чеснотами вирiзнявся панич, але хiба можна видавати дочку замiж за простого пiдданого?»

Сама ж дiвчина була настiльки юна, що не розумiла численних батькових повчань. А вiн, невдоволений поведiнкою матерi, крiзь сльози потай скаржився жiнкам, вартим довiри: «І як менi завадити тому, щоб дочка не змарнувала собi життя в майбутньому?»

Хоча сама панi Оомiя любила обох онукiв, але, видно, бiльше переживала за юнака, нiж за дiвчинку, бо схвалила його закоханiсть i, не розумiючи, чому мiнiстр так обурювався, подумала: «Навiщо виступати проти дружби дiтей? Вiд самого початку вiн не звертав на дочку жодноi уваги i досi не думав про ii виховання, а перейнявся принцом Весняних покоiв[20 - Тобто принцом-спадкоемцем.] лише тодi, коли я довела дочку до пуття. Якщо ж усупереч його прагненню дiвчинцi судилося стати дружиною простого пiдданого, то кращого нареченого, нiж наш панич, iй не знайти. Хiба е на свiтi людина, яка могла б зрiвнятися з ним i вродою, i доброю душею? Я вважаю, що такий хлопець годився б до пари дiвчинi навiть вищого роду…» Мабуть, через велику любов до онука панi Оомiя образилася на сина. Уявiть собi, як мiнiстр розгнiвався б, якби заглянув iй у душу!

А тим часом, не знаючи нiчого про цей переполох, навiдався у садибу панi Оомiя сам панич. Минулого вечора тут було багатолюдно, i вiн мусив пiти, так i не висловивши юнiй дiвчинцi все, що накопичилося у нього на душi, але нездоланна туга так його охопила, що наступного ж дня вiн прийшов знову.

Стара панi, яка завжди зустрiчала внука з нестримною радiстю, цього разу за розмовою про всяку всячину суворим тоном принагiдно сказала: «Менi дуже прикро, що мiнiстр Двору через вас розгнiвався на мене… Своею вельми негарною поведiнкою ви, на жаль, завдаете всiм зайвого клопоту. Я не хотiла про це згадувати, але вирiшила, що вам слiд знати правду…» Оскiльки хлопець сам про це безперестанку думав, то вiдразу здогадався, про що йшлося, i, зашарiвшись, вiдповiв: «Про що ви кажете? Вiдтодi, як я вiддався вивченню наук i живу, немов вiдлюдник, я майже нi з ким не спiлкуюся. Тож менi здаеться, що пан мiнiстр не мае жодних пiдстав гнiватися». Помiтивши, що йому дуже незручно, панi Оомiя спiвчутливо сказала: «Ну, гаразд, тiльки надалi поводьтеся обачнiше…» – i вiдразу перевела розмову на iнше.

«Тепер менi буде ще важче з нею листуватися…» – подумав юнак i засмутився. Його запросили на вечерю, але вiн навiть не торкнувся ii i лiг, вдаючи, що спить, хоча його серце неспокiйно калатало, а коли все навколо стихло, спробував вiдсунути перегородку, зазвичай вiдчинену, а сьогоднi замкнену, з-за якоi не долинав жодний звук. Охоплений безнадiею, вiн сiв, притулившись до перегородки спиною. По той бiк дiвчина, мабуть, також не спала. Шелест бамбукового листя на вiтрi й неясний крик диких гусей, що долинав здалеку, напевне, розтривожили ii юне серце, i вона промовила нiби сама до себе: «Невже дикi гуси у небi, туманом укритому, схожi на мене?..»[21 - Цитата з вiрша невiдомого автора: «Невже дикi гуси / У небi, туманом укритому, / Схожi на мене? / Небо нiяк не яснiе, / А смутку немае кiнця». З цим вiршем пов’язане iм’я дiвчини – Кумоi-но карi, тобто «Дикi гуси у небi, туманом укритому».] Їi зовсiм ще дитячий голосок був незвичайно нiжний. Охоплений розпачем, юнак скрикнув: «Вiдiмкнiть! Чи немае там Кодзiдзю?» Але за перегородкою нiхто не озвався. Кодзiдзю – так звали дочку годувальницi дiвчинки. Здогадавшись, що вiн почув слова, якi мимоволi зiрвалися з ii губ, дiвчина засоромилась i нiяково занурилася пiд укривало. Вона поводилася зовсiм по-дитячому, але не могла приховати, що знае про його любов… Поруч лежали годувальницi, тому молодята не смiли навiть поворухнутися i не сказали одне одному нi слова.

«В небi нiчному
Друзiв скликають
Дикi гуси,
А вслiд за iхнiм криком
Свистить над мiскантом вiтер…
І холодом душу пронизуе…» —

прошепотiв Югiрi.

Повернувшись у спочивальню панi Оомiя, вiн усю нiч лежав з розплющеними очима, намагаючись не зiтхати голосно й не ворушитися, щоб ii не розбудити. Рано вранцi, охоплений нестерпним соромом, вiн перейшов у своi покоi i написав Кумоi-но карi листа. Однак не зумiв зустрiтися не тiльки з нею, але навiть з Кодзiдзю, а тому впав у глибокий вiдчай. Дiвчина соромилася лише того, що через iхню дружбу зчинився такий переполох, але не думала нi про власне майбутне, нi про людськi пересуди, а, як завжди, мила i чарiвна, прислухалася до перешiптувань прислуги, але зовсiм не вiдчувала неприязнi до хлопця. Вона не розумiла, навiщо треба було пiднiмати такий галас. Та оскiльки служницi постiйно дорiкали iй за легковажнiсть, то вона не насмiлилася писати до нього. Якби вiн був дорослiшим, то придумав би, як з нею спiлкуватися, але ж вiн був молодший за неi i тiльки сумовито зiтхав.

Вiдтодi мiнiстр Двору, незадоволений ставленням матерi до закоханостi онукiв, перестав ii вiдвiдувати. Своiй першiй дружинi, господинi Пiвнiчних покоiв, жодних подробиць цiеi iсторii вiн не розповiв, а iз заклопотаним виразом обличчя тiльки сказав: «Наша нього Кокiден, здаеться, так пригнiчена пишнiстю, з якою нього Умецубо ввiйшла в палац як Імператриця-дружина, що менi просто боляче на неi дивитися, а тому я маю намiр забрати ii додому для вiдпочинку. Бо Імператор майже не вiдпускае ii вiд себе настiльки, що вона та й ii служницi аж заморилися», – i негайно перевiз дочку до себе. Імператор довго вагався – вiдпустити ii чи нi, i здався лише пiсля настирливого наполягання мiнiстра.

«Можливо, вам тут буде нудно, тому перевезу сюди вашу молодшу сестру, з якою ви удвох зможете цiкаво, розважаючись, проводити час. Вона тепер пiд надiйною опiкою панi Оомiя, тож про неi можна було б i не турбуватися, якби не син Великого мiнiстра, надто зухвалий для свого вiку, з яким вона здружилася, живучи в одному домi. А ii теперiшнiй вiк, звiсно, викликае побоювання…» – пояснив мiнiстр нього i вiдразу перевiз до себе молодшу дочку.

«Пiсля смертi единоi доньки, – скаржилася засмучена панi Оомiя, – я жила, знемагаючи вiд самотностi, аж поки, на щастя, ви не передали пiд мою опiку цю дiвчину. Я сподiвалася, що турботи про ii виховання скрасять решту мого життя i стануть вiдрадою у нелегкiй старостi. Та от, на жаль, несподiвано ви розлучили нас».

«Я вже щиро пояснював вам, що саме мене не задовольняе, – шанобливо вiдповiв мiнiстр. – То хiба мова йде про якесь глибоке вiдчуження? Рiч у тому, що останнiм часом у моеi старшоi дочки не дуже добре складаеться служба при Імператоровi, а тому я вирiшив перевезти ii до себе, щоб удвох iз сестрою iй було веселiше, коли вони зможуть втiшатися музичними заняттями, – i додав: – А про те, що ви ii виростили й дали бездоганне виховання, я нiколи не забуду».

Оскiльки мiнiстр не мав звички вiдмовлятися вiд свого первiсного намiру, то панi Оомiя хоч-не-хоч мусила змиритися. «Чи е на свiтi щось безжалiснiше вiд людського серця? – крiзь сльози сказала вона. – Звичайно, шкода, що моi нерозумнi внуки приховували вiд мене свою таемницю. Зрештою, по-iншому й не могло бути. Адже вони ще дiти… Хоча пан мiнiстр давно вже проник у суть речей, але те, що вiн гнiваеться на мене i розлучае з улюбленою онукою… Та я не впевнена, що там iй житиметься краще, нiж тут».

Саме в цю мить з’явився Югiрi. Останнiм часом вiн приходив сюди досить часто з потаемною надiею побачитися з Кумоi-но карi. Помiтивши пiд будинком карети мiнiстра Двору, вiн, розгублений, поспiшив нишком сховатися в своiх покоях.

Разом з мiнiстром Двору приiхали його сини Са-но сьосьо, Сьонагон, Хьое-но суке, Дзiдзю, Тайфу, але нiкому з них панi Оомiя не дозволяла входити за завiси. Згiдно iз заповiтом покiйного Великого мiнiстра ii вiдвiдували також його побiчнi сини Саемон-но камi, Гон-цюнагон та iншi разом iз дiтьми, серед яких нiхто не мiг зрiвнятися красою з сином Гендзi. Панi Оомiя вiдчувала безприкладну прихильнiсть до внука, а вiд самоi думки про майбутню розлуку з молодшою внучкою, яку останнiм часом з любов’ю опiкала й виховувала, впадала у безпросвiтний вiдчай.

«Тим часом я поiду в палац, а ввечерi повернуся забрати дочку», – сказав мiнiстр i поiхав. «Тепер уже не можна нiчого змiнити. Мабуть, краще змиритися i пiзнiше спокiйно все залагодити…» – думав вiн по дорозi, але, не вiдчувши заспокоення, вирiшив: «Коли становище хлопця трохи змiцниться настiльки, що вiн посяде гiдне мiсце в свiтi, а дiтей почуття не змiняться, то я дам згоду на iхне одруження так, як треба за звичаем. А зараз, поки вони житимуть в одному домi, нiякi застереження i заборони не стримають iхнi юнi серця вiд нерозважливих учинкiв. Тим паче що й панi Оомiя не готова iх у чомусь обмежувати». Дiйшовши такого висновку, мiнiстр врештi-решт перевiз молодшу дочку до себе пiд тим приводом, що засмучена нього потребуе розради.

Кумоi-но карi отримала вiд панi Оомiя такого листа: «Ваш батько, видно, сердиться на мене. Але Ви, сподiваюся, розумiете, в якому я настроi? Будь ласка, приiдьте хоч на хвилинку!» Гарно причепурившись, дiвчина вирушила до садиби на Другiй лiнii. Вона мала чотирнадцять рокiв, i хоча здавалася юною, незрiлою дитиною, але вражала м’якою красою.

«Досi ми жили нерозлучно, а ви були менi единою розрадою протягом багатьох днiв i ночей. Ви уявляете собi, як тепер менi буде сумно? – крiзь сьози сказала панi Оомiя. – Я вже стара i, природно, не зможу побачити, яке майбутне вам судилося, але тепер страшно сумую через те, що ви залишаете мене, поки я ще живу».

Дiвчина, почуваючись винною, тiльки мовчки плакала, опустивши голову. Саме тодi зайшла Сайсьо, годувальниця Югiрi. «Я ставилася до вас так само щиро, як до свого панича. Як шкода, що вас забирають! Та якщо раптом пан мiнiстр захоче вiддати вас за когось iншого, не погоджуйтеся», – прошепотiла вона дiвчинi, а та, ще бiльше засоромившись, не знала, що й вiдповiсти.

«Не кажiть таких хитромудрих слiв, – розсердилася панi Оомiя. – Людина не може знати, яке майбутне iй судилося!» – «Та не в цьому рiч, – невдоволено вiдповiла годувальниця. – Просто менi здаеться, що пан мiнiстр ставиться до мого панича зневажливо. Та вiн нiчим не гiрший за iнших, хай спитае будь-кого».

А Югiрi тим часом пiдглядав за ними iз-за ширми й витирав гiркi сльози. Така його поведiнка заслуговувала на осуд, але зараз йому було до цього байдуже. Пожалiвши його, годувальниця якось зумiла вмовити стару панi й, скориставшись вечiрньою метушнею у домi, влаштувала закоханим зустрiч. Соромлячись одне одного, обидва з розбитими серцями, ще довго не могли вимовити нi слова i лише мовчки плакали.

«О, який суворий ваш батько! – сказав нарештi хлопець. – Навiть якби я спробував забути вас, я все одно не перестану кохати. І чому ми не зустрiчалися частiше, коли нам нiхто не заважав?..» Жаль було дивитися на його юне засмучене обличчя, i дiвчина вiдповiла: «Я такоi ж думки». – «Тобто, маю надiю, що будете i далi мене кохати?» – запитав вiн, i вона по-дитячому кивнула.

А тим часом, коли вже запалили свiтильники, мав от-от з’явитися мiнiстр Двору, бо почулися гучнi крики його передового ескорту, що розганяв зустрiчних людей. Почувши стривоженi голоси служниць: «О, мiнiстр уже повертаеться!..» – дiвчина затремтiла вiд страху. «Нехай зi мною роблять, що хочуть…» – вирiшив хлопець, не вiдпускаючи ii.

Розшукуючи дiвчину, прийшла ii годувальниця i побачила, що вона не сама. «Куди ж це годиться? Хто тепер повiрить, що стара панi нiчого не знала?» – подумала вона. «От халепа! – обурилася вона. – Звiсно, пан мiнiстр розсердиться i сваритиме. А що подумае про це Адзецi-но дайнагон? Хоч хлопець з високого роду, та хiба можна починати з ним спiльне життя, якщо в нього лише шостий ранг?» Югiрi чув докори годувальницi, бо вона стояла зовсiм близько за ширмою. «Вона зневажае мене за низький ранг…» – подумав вiн, почуваючись настiльки ображеним, що навiть його любов до дiвчини нiби охолола.

«Ось послухайте…
Моi рукава,
Слiзьми кривавими змоченi,
Червоними стали[22 - Придворнi п’ятого рангу носили одяг червоного кольору.].
Тож чи годиться iх зневажати
Й зеленими називати?..

Як iй не соромно?» – додав вiн, зiтхаючи, а дiвчина вiдповiла:

Чимало гiркоти
Кольорiв рiзних
Я зазнала, та скажiть,
Якого кольору
Судилася нам спiльна доля?

Ще не встигла вона цього договорити, як увiйшов мiнiстр Двору, i хоч-не-хоч довелось розлучатися. А Югiрi, почуваючись нещасним, у розпачi повернувся до своiх покоiв i лiг. Незабаром вiд поспiшного гуркоту трьох карет i неголосних вигукiв передового ескорту хлопець зовсiм втратив спокiй. А коли принесли записку вiд староi панi з проханням з’явитися, вiн, вдавши, що спить, навiть не ворухнувся. Усю нiч вiн плакав i зiтхав, а вранцi, коли все навколо ще вкривав бiлий iнiй, поспiшив виiхати. Соромлячись показатися перед людьми з опухлими очима й не бажаючи зустрiчi з панi Оомiя, вiн подався туди, де нiхто не мiг його потривожити. «Я знаю, що сам у всьому винен», – думав вiн, засмучений, повертаючись додому, на Другу лiнiю. Небо вкривали сiрi хмари, навколо було ще темно.

«Інiй i лiд
Скували землю
В досвiтнiй час,
А сiре небо
Потьмянiло вiд слiз…»

У цьому роцi однiею з танцiвниць Госецi[23 - Госецi – урочистостi з участю танцiвниць на святi Нового врожаю в серединi одинадцятого мiсяця.] мала стати дiвчина з дому Великого мiнiстра Гендзi. Звичайно, не йшлося про якесь особливе приготування, та, зважаючи на близькiсть свята Нового врожаю, в садибi на Другiй лiнii квапливо дошивали новий одяг для дiвчаток-служниць. А у Схiднiй садибi панi Ханацiрусато готувала вбрання для служниць, якi мали супроводжувати танцiвницю. Гендзi сам подбав про найголовнiше, але дещо ошатне надiслала iм й Імператриця-дружина.

Торiк свято Нового врожаю, так само як iншi свята, було скасовано через жалобу з приводу смертi Фудзiцубо, i, мабуть, через таку довготривалу стриманiсть придворнi готувалися до нинiшнього святкування з бiльшим запалом, нiж звичайно. Нiхто не хотiв осоромитися, i ходили чутки, що видовище матиме небачений досi розмах. Крiм Гендзi танцiвниць мали представляти Адзецi-но дайнагон i Саемон-но камi, а вiд середньоi знатi – Йосiкiйо, який, отримавши звання сацюбена, одночасно став намiсником провiнцii Омi. Оскiльки цього року Імператор видав указ, згiдно з яким танцiвницi залишалися на придворнiй службi, то всi пропонували своiх дочок на таку почесну роль. Великий мiнiстр покликав для цiеi мети дочку Коремiцу, тепер намiсника провiнцii Сетцу зi званням сакьо-но дайбу, що славилася у свiтi надзвичайною вродою. Хоча Коремiцу розгубився вiд такоi пропозицii, але придворнi дорiкнули йому: «Якщо навiть Адзецi-но дайнагон вiддае побiчну дочку, то чому ви соромитеся, що ваша улюблена дочка стане танцiвницею?» – i вiн урештi-решт погодився, бо все одно збирався прилаштувати дочку на службу в палац.

Пiсля того як майбутня танцiвниця в батькiвському домi наполегливо вправлялася у танцях, Коремiцу, ретельно пiдiбравши для неi супровiд, у призначений день увечерi привiз ii в садибу на Другiй лiнii. В свою чергу, Гендзi влаштував огляд дiвчат, якi прислужували Мурасакi та Ханацiрусато, й обрав наймиловиднiших, що безмежно радiли можливостi супроводжувати танцiвницю на репетицiю перед Імператором. Усi претендентки виявилися настiльки вродливими й ошатно вбраними, що вибрати мiж ними було справдi важко. «Шкода, що не треба пiдбирати почту для ще однiеi танцiвницi», – засмiявся Гендзi. Врештi-решт вiдiбрали тих, хто вирiзнявся особливо витонченими й благородними манерами.

Останнiм часом Югiрi, учень Високоi школи, почувався таким засмученим, що, втративши апетит й охоту до навчання, з ранку до вечора лежав у задумi, та от саме цього дня, щоб розвiяти похмурi думки, забрiв туди, куди мали привезти танцiвницю. Вiн був дуже гарний собою i тримався з такою гiднiстю, що молодi жiнки просто завмирали вiд захоплення. Зазвичай йому не дозволялося навiть пiдходити до завiс перед покоями Мурасакi. Мабуть, Гендзi не пiдпускав його до неi, пам’ятаючи грiхи власноi молодостi? Отож юнак нiколи не бував у Захiдному флiгелi i не знався з тамтешнiми служницями. Однак цього разу, скориставшись метушнею в будинку, зайшов i сюди. Тишком наблизившись до ширми коло бокових дверей, за якою тимчасово помiстили обережно винесену з карети танцiвницю, вiн зазирнув усередину: там сидiла, спершись на лавочку-пiдлокiтник, украй втомлена дiвчина. На вигляд вона була приблизно такого ж вiку, як i дочка мiнiстра Двору, але здавалася вищою, стрункiшою i миловиднiшою. Оскiльки навколо було темно, то юнак не мiг розгледiти ii як слiд, проте вона дуже виразно нагадала йому про Кумоi-но карi, i хоча вiн у неi не закохався одразу, але, зацiкавившись, смикнув дiвчину за подiл i сказав:

«Ви служите тепер
Преславнiй Тойоока-хiме[24 - Йдеться про Аматерасу, богиню Сонця.],
Проте не забувайте,
Що мое серце
Ви полонили назавжди…
З давнiх-давен…»

Цi слова були для неi повною несподiванкою. Хоча його голос здався дiвчинi юним i вельми приемним, вона не змогла вгадати, хто це, i зовсiм розгубилася. Але саме тодi увiйшли заклопотанi служницi, щоб ще раз попудрити ii обличчя, i невдоволений Югiрi пiшов.

Соромлячись свого зеленого вбрання, вiн перебував у пригнiченому станi й не показувався в Імператорському палацi, однак сьогоднi поiхав туди, оскiльки на святi Госецi дозволялося приходити в носi будь-якого кольору. Попри майже дитячий вiк Югiрi здавався старшим для своiх рокiв i тримався досить упевнено. Як Імператор, так i всi придворнi ставилися до нього з великою прихильнiстю й рiдкiсною довiрою.

Пiд час виступу в Імператорському палацi з нагоди свята Нового врожаю танцiвницi показали якнайкраще все, на що здатнi, i важко було комусь iз них вiддати перевагу. Однак особливоi похвали заслужили дiвчата з дому Гендзi й Адзецi-но дайнагона. Обидвi були прекраснi, але, здаеться, дочка Коремiцу все-таки перевершувала суперницю. Напевне, придворнi навперебiй хвалили ii за юну чарiвну вроду й ошатний по-сучасному модний одяг, який нiчим не видавав низького походження Коремiцу, ii батька. Цьогорiчне святкування вийшло своерiдним, бо танцiвницi, якi готувалися до служби в палацi, були трохи старшими, нiж звичайно. Милуючись ними, Гендзi мимоволi згадав дiву Госецi, яка так припала йому до серця колись. І ось у день Дракона, надвечiр, вiн послав iй листа. Неважко собi уявити його змiст:

«Напевне, юна дiва
З вiком споважнiла,
Бо й друг ii колишнiй,
Що бачив, як увись злiтали
Небеснi рукава ii, теж постарiв…»

Жiнку, ясна рiч, зворушило те, що, перебираючи в пам’ятi минулi мiсяцi й роки, Гендзi не стримав своiх почуттiв i написав цього листа, який, на жаль, нiчого iй не обiцяв. Отож вона вiдповiла:

«Вiд Ваших слiв
Менi здалося, немов сьогоднi
Сонячне промiння
Розтопило iнiй
На рукавах моiх…»

Вона вибрала синюватий вiзерунчастий, як одяг танцiвниць Госецi, папiр i, змiнивши до невпiзнання свiй почерк, написала кiлька стовпцiв витонченим скорописом, переходячи вiд густо-чорноi до зовсiм блiдоi, ледве помiтноi оком, тональностi тушi. Вiд жiнки ii рангу кращого годi було й сподiватися.

Югiрi, син Гендзi, зачарований красою юноi танцiвницi, дочки Коремiцу, палав таемним бажанням знову побачити ii, але вона, уникаючи зближення з ним, трималася осторонь, а тому йому, ще надто боязкому, довелося тiльки зiтхати. Дiвчина припала йому до душi настiльки, що вiн навiть подумав, що знайде в нiй втiху й примириться з втратою Кумоi-но карi, яка, напевно, про нього забула.

Хоча передбачалося, що танцiвницi залишаться у палацi вiдразу для виконання службових обов’язкiв, але пiсля святковоi церемонii iх тимчасово вiдпустили додому: дочка Йосiкiйо, намiсника провiнцii Омi, вирушила на Обмивання в Карасакi, а дочка Коремiцу, намiсника провiнцii Сетцу – в Нанiва. Адзецi-но дайнагон ще раз пiдтвердив свою готовнiсть вiддати дочку на службу в палац. Хоча Саемон-но камi[25 - Саемон-но камi – начальник Лiвоi охорони ворiт Імператорського двору.] накликав на себе осуд тим, що подав до двору на святкування дня Нового врожаю як танцiвницю Госецi свою невправну дочку, ii врештi-решт також залишили на службi в палацi.

Почувши, що посада «найсi-но камi», розпорядницi жiночоi прислуги Імператора не зайнята, Коремiцу, намiсник провiнцii Сетцу, попросив Гендзi посприяти з влаштуванням дочки на вiльне мiсце, й той пообiцяв обов’язково у цьому посприяти. Дiзнавшись про це, Югiрi вiдчув страшне розчарування. «Якби я був старший i з вищим рангом, – подумав вiн, – то попросив би Коремiцу вiддати ii за себе. А так я навiть не зможу вiдкрити iй свого серця…» І хоча його намiри не були особливо твердими, але нова невдача, на додачу до першоi, з Кумоi-но карi, раз у раз доводила його до слiз. Вiн часто зустрiчався зi старшим братом його новоi пристрастi, який служив у палацi. Отож одного дня принагiдно запитав його голосом, приязнiшим, нiж завжди: «Коли ваша сестра мае стати на службу в палацi?» – «Кажуть, начебто вже цього року», – вiдповiв той. «Вона така вродлива, що я, здаеться, закохався в неi до нестями. Як я заздрю вам у тому, що ви часто ii бачите. А я часом не мiг би ще раз з нею зустрiтися?..» – «Та що ви, хiба це можна? Я i сам не бачуся з нею так часто, як менi хотiлося б. А якщо вже братовi батько не дозволяе наближатися до неi, то про зустрiч з iншими хлопцями й мови не може бути…» – пояснював брат. «Тодi хоча б листа передайте…» – наполягав Югiрi.

Усупереч суворим батьковим настановам про те, що такого нiколи не можна робити, хлопець усе-таки пожалiв Югiрi й передав листа сестрi, а вона, як видно, незважаючи на юний вiк, зналася на таких речах i з цiкавiстю прочитала його. Лист, написаний на тонкому свiтло-зеленому паперi, був обгорнутий кiлькома аркушами умiло пiдiбраних кольорiв. Зовсiм ще юний почерк обiцяв у майбутньому бути вишуканим.

«Невже не знае
Юна дiва,
Сонця свiтлом осяяна,
Що серце мое полонили
Небеснi ii рукава?»

Зацiкавившись листом, сестра й брат не помiтили, як увiйшов Коремiцу, iхнiй батько, i з переляку не встигли його сховати. «Що це за лист?» – спитав Коремiцу, вiдбираючи аркуш паперу в дiтей, що зашарiлися вiд сорому. «Як ви посмiли?» – обурився вiн. Хлопець збирався втiкати, але Коремiцу затримав його словами: «Вiд кого цей лист?» – «Панич з дому Великого мiнiстра попросив передати», – вiдповiв хлопець, i, батько, задоволено посмiхнувшись, сказав: «Якi милi пустощi! Ви майже такого вiку, як i вiн, а нi на що не здатнi». І Коремiцу, похваливши Югiрi, показав листа дружинi. «Якщо вiн справдi звернув увагу на нашу дочку, то, мабуть, краще вiддати ii за нього, нiж посилати на службу в палац. Добре вiдомо, наскiльки надiйний його батько, Великий мiнiстр, який не забував жодноi жiнки, з якою коли-небудь був пов’язаний. Можливо, менi пощастить так само, як i Нюдо з Акасi…» Однак його нiхто з домашнiх не пiдтримав, усi спiшно готувалися до переiзду танцiвницi в палац.

А тим часом серцем Югiрi, як i ранiше, все ще сповна володiла iнша, Кумоi-но карi, якiй вiн навiть не мiг написати листа. «Невже я нiколи бiльше не зустрiнуся з нею i не побачу ii милого обличчя?» – страждав вiн, не маючи спокою. Важкий тягар стискав його груди, коли вiн навiдувався до панi Оомiя. Покоi, де колись вони з дiвчиною гралися разом у дитячi iгри, будили в душi щемкi спогади, i, уникаючи суму, юнак намагався якомога рiдше бувати в цьому старому будинку, де пройшло його дитинство, а замкнувся у Схiднiй садибi.

Гендзi доручив доглядати за сином Ханацiрусато, що жила в Захiдному флiгелi цiеi садиби: «Панi Оомiя недовго залишилося жити в цьому свiтi й коли ii не стане, вам доведеться взяти панича пiд свою опiку. Тож буде краще, якщо ви якомога ранiше до нього звикнете». Готова у всьому слухатися Гендзi, вона оточила юнака нiжними турботами. Інодi, мигцем побачивши ii, Югiрi думав: «Та вона ж зовсiм негарна! І все-таки батько не полишае ii… Хiба розумно, що я нестямно прагну до тiеi, що мае холодне серце? Чи не було б краще поеднати свою долю з такою, як оця, лагiдною жiнкою?.. А втiм, хiба приемно мати дружину, на яку i дивитися нема охоти?.. Проте мiй батько вже багато рокiв пiклуеться про таку особу, але, добре знаючи ii чесноти й вади, ховае ii за численними ширмами, щоб, зустрiчаючись з нею, не бачити ii обличчя. І вiн мае рацiю». Югiрi й самому було нiяково за такi думки. Але ж з дитинства, звiдусiль оточений чарiвними жiнками, вiн звик до того, що всi вони гарнi. Навiть панi Оомiя, незважаючи на стан монахинi, залишалася досi миловидою. Тому вiн з деякою зневагою ставився до Ханацiрусато зi Схiдноi садиби, яка i в молодостi не вiдрiзнялася особливою красою, а тепер, надмiрно худа, з порiдiлим волоссям, справляла зовсiм неприемне враження.

Наприкiнцi року панi Оомiя поспiшила приготувати онуковi – тепер одному йому, бо внучку забрав до себе батько – нове вбрання. Багато чого ошатного було пошито, але, побачивши, що як i ранiше, воно призначене для придворного шостого рангу, Югiрi й дивитися на нього не захотiв. «І навiщо ви так старалися, якщо я навiть не впевнений, чи взагалi пiду в палац на Новий рiк?» – заявив вiн. «Як ви можете таке казати? Ви говорите, нiби старий чоловiк, який втратив цiкавiсть до життя», – дорiкнула йому панi. «Хоча, звiсно, я не старий, але менi здаеться, що у мене i справдi вже не лишилося сил», – наче сам до себе промовив вiн зi сльозами на очах. «Напевне, не може забути ii», – подумала панi й вiд спiвчуття до внука також мало не заплакала. «Чоловiк навiть низького рангу мае зберiгати гiднiсть, – сказала вона. – Не годиться впадати у вiдчай так, як ви. Зрештою, що вас так засмутило? Сьогоднi це поганий знак». «Та начебто нiщо. От тiльки люди зневажають мене за шостий ранг, а тому менi неприемно перебувати в палацi навiть протягом короткого часу. Якби був живий мiй дiд, мене нiхто навiть жартома не наважився б принизити низьким званням. Хоча батько мене не цураеться, але вiн надто суворий, тож навiть в його покоi я не смiю заходити i бачуся з ним лише тодi, коли вiн бувае в Схiднiй садибi. Одна лише панi Захiдних покоiв добре ставиться до мене. О, якби була жива моя мати!» – вiдповiв Югiрi, приховуючи сльози, що стiкали по щоках. Зворушена його смутком, панi Оомiя не витримала й теж заплакала. «Сум за втраченою матiр’ю розбивае серце кожноi людини незалежно вiд ii звання, – сказала панi Оомiя, – але вона рано чи пiзно досягае становища, визначеного долею, i тодi вже нiхто не наважуеться з неi кепкувати. А тому не пiддавайтеся похмурим думкам! Як шкода, що ваш дiд так рано залишив нас! Хоча, звiсно, ви маете надiйного опiкуна, але, на жаль, вiн не завжди вiдгукуеться на моi прохання. А мiнiстр Двору, хоч люди i вихваляють його, змiнив свое ставлення до мене настiльки, що я вже готова нарiкати на власне довголiття. Коли ж ви, зовсiм молода людина, через дрiбницi занепадаете духом, свiт видаеться ще безрадiснiшим».

Перший день Нового року Великий мiнiстр Гендзi, зваживши на те, що його присутнiсть в Імператорському палацi не обов’язкова, провiв для власного задоволення у садибi на Другiй лiнii, наслiдуючи приклад вiдомого мiнiстра Йосiфуса[26 - Фудзiвара Йосiфуса (804–872), який вперше в Японii став спочатку Великим мiнiстром, а потiм регентом, засновником могутнього роду Фудзiвара, запровадив низку святкових церемонiй не тiльки в Імператорському палацi, але також у садибi регента.]. Вiн милувався ходою Бiлих коней у власнiй садибi та й iншими Новорiчними обрядами, виконаними iз, здавалося, ще бiльшою урочистiстю, нiж у тi часи, коли iх було започатковано.

Пiсля двадцятого дня другого мiсяця Імператор вирiшив вiдвiдати свого попередника – колишнього Імператора в палацi Судзаку. Весняне цвiтiння дерев i квiтiв ще не досягло повноi сили, та оскiльки на третiй мiсяць припадала рiчниця з дня смертi Фудзiцубо, то вiдвiдини перенесли на бiльш ранню пору. А проте вишнi, якi розпустилися першими, особливо зачаровували гостей. У палацi Судзаку не пошкодували зусиль, щоб гiдно зустрiти Імператора. Всюди панував порядок i блиск. Так само ретельно пiдготувався до церемонii i почет Імператора – найвища знать i принци кровi. Придворнi були в жовтувато-зеленому парадному одязi поверх нижнiх убрань вишневого кольору, а Імператор був у червоному. Запросили до участi в церемонii й Гендзi. Оскiльки на ньому також було червоне вбрання, то вони з Імператором немов одним свiтлом сяяли так, що було майже неможливо вiдрiзнити iх одне вiд одного. Одяг людей, святкове оздоблення – все було незвичайним. Колишнiй Імператор, вийшовши на спочинок, з роками здавався ще прекраснiшим, а його постава й поведiнка ще витонченiшими.

Цього дня замiсть придворних вiршотворцiв запросили десятьох найобдарованiших учнiв з Високоi школи при Церемонiальному вiдомствi. Як i пiд час iспитiв у Церемонiальному вiдомствi, iм роздали теми для написання вiршiв. Видно, що Імператор мав намiр перевiрити обдарування сина Великого мiнiстра. Боязких, розгублених школярiв, якi не пам’ятали себе вiд страху, посадили в човни, щоб кожен плив по ставку до свого острова складати вiрша на задану тему. Поки сонце спускалося все нижче й нижче, по водi плавали човни з музикантами, з яких лунала рiзноманiтна музика, що приемно зливалася з шелестом гiрського вiтру. Югiрi, син Великого мiнiстра, мимоволi нарiкав: «Чому це я мушу гибiти над науковими трактатами, а не розважатися разом з усiма?»

Коли виконували музику до танцю «Спiв весняного солов’я», згадалося те давне, за часiв iмператора Кiрiцубо, Свято вишневого цвiту. «Чи пощастить менi ще раз побачити щось подiбне?» – зiтхнув колишнiй Імператор, i зворушений Гендзi поринув думками в минуле. Коли замовкла музика, вiн пiднiс колишньому Імператору чашу з вином:

«Спiвають солов’i
Так само, як колись,
В тi давнi днi,
Та ми пiд тiнню вишень
Уже не тi…»

І от що вiдповiв колишнiй Імператор:

«Далеко звiдси до столицi,
Так, що не видно ii стiн
За туманом густим,
Але й тут про весну
Сповiстив соловей…»

Сказанi слова були яскравими й глибоко змiстовними. Принц Соцi, тепер уже принц Хьобукьо, пiднiсши чашу нинiшньому Імператору, сказав:

«Голоси флейт
Звучать по-давньому,
Як у часи минулi.
І солов’i в цей день
Так само, як колись, спiвають».

Узявши передану чашу, Імператор вимовив з незрiвнянною гiднiстю:

«Якщо спiвають солов’i,
Перелiтаючи помiж гiлками,
І голосом тужливим згадують минуле,
То, видно, зараз цвiт вишневий
Не такий яскравий, як колись».

Оскiльки церемонiя того дня мала скорiше приватний, нiж офiцiйний, характер, то не всi продекламували свого вiрша, а дехто вважав, що не все iз сказаного варто записувати…

Музиканти розмiстилися вiддалiк, i iхньоi музики майже не було чути, а тому Імператор велiв принести струннi iнструменти й роздати гостям. Принцу Хьобукьо дiсталася бiва, мiнiстру Двору – японське кото, кото «со» поклали перед колишнiм Імператором, а китайське кото, як завжди, вiддали Великому мiнiстру Гендзi. Усiх iх, видатних музикантiв свого часу, якi досконало володiли прийомами гри, слухати того дня було високою насолодою. У церемонii брало участь багато придворних спiвакiв. Вони заспiвали двi народнi пiснi у стилi «сайбара»: спочатку «Благословення», а потiм «Дiву iз Сакура». Невдовзi на небо виплив оповитий легким серпанком мiсяць, на головному островi садиби замерехтiв вогонь, i врештi-решт свято скiнчилося.

Хоча стояла вже пiзня нiч, але при такiй нагодi не вiдвiдати Великоi iмператрицi[27 - Тобто колишньоi нього Кокiден, головноi дружини покiйного iмператора Кiрiцубо й матерi Судзаку, iмператора на спочинку.] було б нечемно, i тому Імператор перед вiд’iздом додому в супроводi Гендзi попрямував до неi. Вона зустрiла iх з неприхованою радiстю. А Гендзi, побачивши ii, давно вже немолоду, мимоволi згадав покiйну Фудзiцубо i з гiркотою в душi подумав, що е жiнки, якi живуть довше вiд неi. «Я зовсiм постарiла i багато чого вже не пам’ятаю, але вашi милостивi вiдвiдини нагадали менi про минулi днi», – сказала дружина колишнього Імператора крiзь сльози. «Вiдколи мене покинули моi близькi, я не помiчаю навiть, як настае весна, але сьогоднi прийшла розрада. Сподiваюся, що не останнiй раз…» – мовив Імператор. Мiнiстр, промовивши все, що належало, запевнив: «Вважатиму за честь знову вiдвiдати вас…» Дивлячись на величний почет, з яким гостi поспiшили додому, дружина колишнього iмператора з тривогою у грудях думала, каючись: «Цiкаво, з яким почуттям згадуе вiн минуле? Як передбачав вiщун, йому таки судилося стати опорою держави, а моi спроби завадити цьому скiнчилися нiчим…»

Найсi-но камi[28 - Тобто Обородзукiйо, колишня коханка Гендзi.] також часто на дозвiллi поринала у спогади i так само при певнiй нагодi таемно отримувала листи вiд Гендзi. Велика iмператриця, завжди чимось незадоволена, скаржилася Імператоровi на недостатнi розмiри свого рiчного утримання i перiодичних доплат. Живучи пiд тягарем власного довголiття i нарiкаючи на несприятливi для неi часи, вона вiдчувала сильну тугу за своiм блискучим минулим. Старiючи, ставала все сварливiшою, i навiть Імператор на спочинку, ii рiдний син, не мiг витерпiти ii надокучливоi вдачi.

Югiрi, син Великого мiнiстра, написавши прекрасного вiрша на задану тему в день вiдвiдин колишнього Імператора, отримав високий чиновницький ступiнь «сiндзi» й тим самим надiю на присвоення п’ятого рангу. До iспиту було допущено лише старших за вiком i найобдарованiших юнакiв, а витримали його тiльки трое. В день Осiннього службового пiдвищення Югiрi отримав п’ятий ранг i звання «дзiдзю». Хоча вiн i не забув про Кумоi-но карi, дочку мiнiстра Двору, та оскiльки, на превеликий жаль, вона перебувала пiд суворим батьковим наглядом, то вони нiяк не могли зустрiтися. Лише iнодi, при нагодi, охопленi тугою, обмiнювалися листами.

Тим часом Гендзi, придбавши дiлянку землi в чотири цьо[29 - Цьо – мiра площi, приблизно 0,99 га.] на Шостiй лiнii на краю столицi, поруч зi старим будинком нинiшньоi Імператрицi-дружини[30 - Тобто нього Умецубо (або Акiконому), дочки покiйноi панi Рокудзьо.], вирiшив побудувати там нову оселю для спокiйного життя, досить красиву й простору, щоб розмiстити всiх близьких йому жiнок, зокрема й тих, що досi жили в гiрськiй глушинi.

Наступного року принцовi Сiкiбукьо, братовi покiйноi Фудзiцубо й батьковi Мурасакi, мало виповнитися п’ятдесят лiт. У Захiдному флiгелi садиби на Другiй лiнii готувалися гiдно вiдзначити цю подiю, тож i мiнiстр Гендзi, зважаючи на те, що його дружина Мурасакi – справжня дочка принца, квапив з будiвельними роботами, бо новий, чудовий будинок якнайкраще пiдiйшов би для такоi урочистоi церемонii. Настав Новий рiк, а з ним новi турботи. Гендзi весь час присвячував приготуванню до бенкету пiсля урочистого молебня, добору музикантiв i танцюристiв. Панi Мурасакi, його дружина, опiкувалася сутрами й прикрасами для образу Будди, вбранням для учасникiв церемонii i винагородами для монахiв. Допомагала iй багато в чому Ханацiрусато зi Схiдноi садиби. Спiльнi клопоти тiльки ще бiльше зблизили цих двох жiнок. Коли чутка про те, що на його честь готуеться виняткова урочистiсть, розлетiвшись по свiту, досягла вух принца Сiкiбукьо, вiн з жалем i гiркотою подумав: «Досi Великий мiнiстр обдаровував милостями багатьох, а мене нiби й не помiчав i з будь-якого приводу принижував не лише мене, а й моiх домашнiх». А проте вiн почувався задоволений високим становищем своеi дочки, яку Великий мiнiстр вибрав серед багатьох iнших жiнок i виховав, i хоча ii щаслива доля нiяк не вплинула на його власну родину, вiн радiв, що удостоiвся таких почестей на схилi рокiв, тепер, коли всi навколо тiльки й говорили, що про пiдготовку до святкування його п’ятдесятирiччя. І лише його головна дружина, як i ранiше, ображалась i сердилася, не пробачивши Великому мiнiстру неувагу, з якою той поставився до ii власноi дочки.

Восьмого мiсяця нарештi скiнчилося будiвництво садиби на Шостiй лiнii, й Гендзi готувався до переiзду. Пiвденно-захiдна частина новоi садиби призначалася для Імператрицi-дружини, що належала iй як спадщина. У пiвденно-схiднiй частинi мав оселитися вiн сам. Пiвнiчно-схiдну було вирiшено вiддати Ханацiрусато, що жила зараз у захiдних покоях Схiдноi садиби, а пiвнiчно-захiдну – панi Акасi. У старому саду за розпорядженням Гендзi дещо змiнили вiдповiдно до смаку i побажань майбутнiх мешканок будинку. Щось було прибрано зовсiм, подекуди змiнено обриси струмкiв, насипано новi пагорби. У пiвденно-схiднiй частинi саду з високими пагорбами посадили чимало дерев, що цвiтуть навеснi. Ставок тут мав плавнi обриси, а в саду, перед будинком, було зiбрано дерева, якими зазвичай милуються навеснi: п’ятиголчаста сосна, слива, вишня, глiцинiя, багряник, азалiя та iншi. Мiж ними проглядали деякi осiннi рослини.

Поруч з покоями Імператрицi, на пагорбах вiд колишнiх часiв, було посаджено дерева з темно-багряним осiннiм листям, проведено в сад прозорi струмки, розставлено каменi, мiж якими жебонiла вода, як на водоспадах. З таким просторим краевидом, що виблискував яскравими осiннiми фарбами, не могли б змагатися навiть славетнi гори й поля навколо будинку Гендзi поблизу рiчки Оi в Сага. У пiвнiчно-схiднiй частинi садиби било прохолодне джерело, обiцяючи захист вiд лiтньоi спеки. Перед будинком рiс чорний бамбук, щоб пiд ним мiг гуляти свiжий вiтерець. Поруч темнiв гай, тiнистий i прекрасний, як де-небудь в гiрськiй глушинi, обгороджений кущами дейцii. Тут же росли, нагадуючи про колишнi днi, помаранчевi дерева, гвоздики, троянди, тирлич, подекуди серед них траплялися веснянi та осiннi квiти. На окремiй дiлянцi схiдноi частини садиби, обнесенiй частоколом, було побудовано павiльйон для верховоi iзди, який використовували кожного п’ятого мiсяця пiд час змагань зi стрiльби з лука. На краю ставка густо росли пiвники, а на протилежному березi була стайня для чудових скакунiв. У пiвнiчно-захiднiй частинi садиби, за глинобитною стiною, мiстилися склади, щiльно обсадженi соснами нiби для того, щоб узимку милуватися снiгом на iхньому вiттi. Поруч виднiла огорожа з хризантем, щоб на них лягав ранковий iнiй в першi зимовi днi, а трохи далi височiли гордовитi, так званi «материнськi дуби», що славляться густим багрянцем свого листя, i ще якiсь розлогi гiрськi дерева з невiдомими назвами.

Хоча переiзд усiх разом намiчався до свята Хiган – Свята осiннього рiвнодення, Імператриця волiла трохи затриматися, пославшись на можливу метушню. Панi Мурасакi поiхала в супроводi лише лагiдноi, покiрноi Ханацiрусато. Хоча весняний сад навколо будинку Мурасакi не вiдповiдав осiннiй порi, та все одно був прекрасним. Жiнки панi Мурасакi iхали в в п’ятнадцятьох каретах, шлях перед якими розчищав передовий ескорт з придворних четвертого i п’ятого рангiв. З придворних шостого рангу було обрано лише найдостойнiших. І все ж почет не здавався надто пишним. Уникаючи небажаного осуду, Гендзi обмежився найскромнiшим. Почет Ханацiрусато зi Схiдноi садиби був також чисельним, крiм того ii супроводжував молодий послужливий Югiрi, який недавно заслужено дiстав звання «дзiдзю». Служницi отримали окремi, добре облаштованi, покоi. Через п’ять чи шiсть днiв переiхала Імператриця-дружина. Їi переiзд був простий, але справив на людей незабутне враження. І не дивно: ставши улюбленицею щасливоi долi, вона мала добру душу й чутливе серце, а тому здобула загальну повагу. Внутрiшнi перегородки в садибi на Шостiй лiнii, огорожi та галереi були зробленi так, щоб спростити перехiд з одного примiщення в iнше i не заважати жiнкам вiльно спiлкуватися мiж собою.

Коли настав дев’ятий мiсяць i дерева вкрилися яскравим багрянцем, здавалося, що немае на свiтi гарнiшого саду, нiж перед покоями Імператрицi-дружини. Одного вiтряного вечора, розклавши на кришцi вiд скриньки рiзноманiтнi осiннi квiти й багряне листя, вона вiдiслала iх Мурасакi, панi Весняних покоiв. Їi посланниця, висока дiвчинка-служниця в темному нижньому одязi, який визирав з-пiд кiлькох шарiв верхнього, свiтло-пурпурового кольору i короткою червоно-брунатною накидкою, спритно пройшла по галереях, коридорах i дугоподiбних мiстках. Звичайно, вона не зовсiм годилася для виконання такого вiдповiдального доручення, але, видно, Імператриця не змогла знехтувати ii миловиднiстю. Судячи з усього, ця дiвчинка звикла до служби в найповажнiших родинах. Вона була набагато гарнiшою вiд iнших i вирiзнялася витонченими манерами.

Ось що написала Імператриця:

«З вiтром передаю
Із дому свого
Жменьку листя багряного
У Ваш сад,
Що нiяк не дiждеться весни…»

Цiкаво було спостерiгати, як молодi служницi навперебiй вихваляли зовнiшнiсть посланницi Імператрицi.

Поклавши на кришку скриньки трохи моху, а зверху на нього кiлька камiнцiв, що мали зображати дикi скелi, панi Мурасакi прив’язала лист-вiдповiдь до гiлочки п’ятиголчастоi сосни:

«Ваше листя багряне
Таке легке, що вмить
Його вiтер зривае.
Бiльше менi до душi припадае
Яскравiсть сосни, що мiж камiнням зросла…»

Уважно придивившись до «сосни, що мiж камiнням зросла», жiнки Імператрицi помiтили, що вона рукотворна i зроблена з великою майстернiстю. Милуючись нею, Імператриця була вражена смаком i швидкiстю, з якою надiйшла вишукана вiдповiдь. Прислуга також нетямилася вiд захоплення.

«Менi здаеться, що в листi Імператрицi про багряне листя начебто мiститься iдкий натяк, – зауважив Гендзi. – Вам треба гiдно вiдповiсти iй, коли настане пора весняного цвiтiння. Тепер не варто принижувати красу багряного листя, бо можна прогнiвати Тацуту-хiме[31 - Тацута-хiме – богиня осенi (обожнювана гора Тацута, яка славиться красою осiннього листя), покровителька ткацтва.]. Вiдступивши зараз, ви перейдете в наступ пiзнiше, коли веснянi квiти вiзьмуть вас пiд свiй надiйний захист». Гендзi здавався зовсiм молодим, людиною нев’янучоi краси. Вiн щиро радiв, що в цiй чудовiй садибi жiнки можуть щасливо жити, довiрливо обмiнюючись листами.

Жiнка з гiрськоi садиби почекала, поки iншi мешканки будинку на Шостiй лiнii не розмiстилися у приготованих покоях, а потiм переiхала сама зi скромнiстю, яка вiдповiдала ii низькому становищу. Сталося це десятого мiсяця.

Оздоблення призначеноi iй частини будинку виявилося не менш розкiшним, нiж у решти жiнок. Почет також був не менш пишним. Гендзi сам подбав про це, думаючи передусiм про майбутне дочки.




Низка перлин


Головнi персонажi:

Гендзi, Великий мiнiстр, 34–35 рокiв

Югао, «Вечiрне лице», покiйна кохана Гендзi

Укон, служниця Югао, потiм Гендзi

Мурасакi, панi iз Захiдного флiгеля, 26–27 рокiв, дружина Гендзi

Тамакадзура, дiвчина iз Цукусi, панночка iз Захiдного флiгеля, 20–21 рiк, дочка Югао i То-но цюдзьо

Ханацiрусато, панi зi Схiдноi садиби, кохана Гендзi

Югiрi, Цюдзьо, 13–14 рокiв, син Гендзi та Аоi

Суецумухана, «Шафран», дочка принца Хiтацi

Уцусемi, вдова намiсника Хiтацi



Хоча вiдтодi, як раптово, немов роси на пелюстках «вечiрнього лиця», не стало Югао, минуло багато мiсяцiв i рокiв, Гендзi нiтрохи про неi не забував. Чимало жiнок рiзноi вроди i вдачi вiн зустрiчав згодом, але щоразу його невiдступно переслiдувала сповнена жалю думка: «Якби-то вона була жива!»

Укон, ii колишню служницю, яка особливими здiбностями не вирiзнялася, Гендзi взяв пiд свою опiку, бо вона нагадувала йому про покiйну Югао. Як одна з найстарiших служниць, вона й досi прислуговувала в його домi. Вирушаючи в Сума на вигнання, вiн передав своiх людей Мурасакi, панi iз Захiдного флiгеля, тож вiдтодi Укон залишилася у неi. Мурасакi полюбила ii за добрий, лагiдний характер, але та й досi не переставала сумувати за покiйною. «Якби моя панi була жива, – думала Укон, – то здобула б не менше прихильностi, нiж, скажiмо, особа з Акасi. Оскiльки наш пан настiльки великодушний, що не залишае напризволяще навiть тих жiнок, до яких нiколи не мав глибоких почуттiв, то моя панi, може, не зайняла б особливо високого становища, але принаймнi стала б однiею з мешканок новоi садиби на Шостiй лiнii».

Що сталося з дiвчинкою, колись залишеною в захiднiй частинi столицi, Укон не знала та й не намагалась дiзнатися. Про раптову ж смерть Югао жодного разу не обмовилася, тим паче що й сам Гендзi велiв iй тримати язика за зубами, бо, мовляв, тепер уже марно про це згадувати. А тим часом чоловiк годувальницi покiйноi Югао, отримавши посаду Дадзай-но сьонi[32 - Другий за рангом службовець управлiння провiнцii Цукусi (тепер – Кюсю).], виiхав зi столицi разом з дружиною. Ось таким чином дiвчинка, якiй ледь виповнилося чотири роки, опинилася на Цукусi.

Щоб дiзнатися, де перебувае мати дiвчинки, годувальниця зверталася з молитвами до всiх богiв i будд, i вночi i вдень постiйно плакала, шукала, де тiльки могла, але, на жаль, безуспiшно. «Якщо вже так сталося, то нема ради, нехай хоч дитина залишиться менi на пам’ять. Шкода тiльки, що ii доведеться брати в таку далеку непевну дорогу. А, може, краще про все поговорити з ii батьком?» – думала вона, але така нагода не випала. «Ми нiчого не знаемо про ii матiр. Якщо вiн розпитуватиме, то що ми тодi скажемо?.. Дiвчинка зовсiм мала, батька вона не пам’ятае. І навiть якщо вiн вiзьме ii до себе, то чи буде спокiйно в нас на душi?.. А якщо батько визнае ii своею дитиною, то навряд чи дозволить нам узяти ii до Цукусi…» – перемовлялася годувальниця iз своiми домашнiми, не знаючи, на що зважитися, поки врештi-решт, посадивши дiвчинку в човен, разом з нею покинула столицю. Дитина була чарiвна, вже з певними рисами благородства в своiй зовнiшностi. Тож було сумно бачити ii в бiдному, без жодних прикрас, човнi. Юне дитя, не забувши матерi, раз у раз запитувало: «Ми iдемо до мами, так?» Через це в годувальницi не висихали на очах сльози, ii дочки також плакали, згадуючи Югао, а Дадзай-но сьонi час вiд часу нагадував, що сльози пiд час морськоi подорожi – погана прикмета.

Поглядаючи на чудовi навколишнi краевиди, дочки годувальницi згадували: «Вона мала таку чутливу душу!.. О, якби вона все це бачила!.. Якби була жива… Тодi й нам не довелося iхати з ii дочкою в таку глушину…» – i, сумуючи за столицею, заздрили хвилям, що котилися назад[33 - Вислiв, запозичений з вiрша Арiвара-но Нарiхiра: «Що далi вiддаляюся / Вiд того, кого люблю, / То щораз бiльше / Заздрю хвилям, / Що котяться назад» («Госенвакасю», 1353).]. А коли й веслярi заспiвали грубими голосами: «О, як сумно, сумно, що ми вже опинилися в такiй далечинi…»[34 - Слова з невiдомоi пiснi.] – дочки, сидячи одна навпроти одноi, заплакали.

«Мабуть, i веслярi
За кимось тужать,
Бо чути, як лине
Над затокою Осiма
Тужливий iхнiй спiв…
У морi загубившись,
Не знаемо, звiдки пливемо,
Куди прямуемо,
І, сповненi горя, де ii матiр,
Шукати маемо?» —

згадуючи про гiрку розлуку[35 - Цей мотив запозичений з вiрша: «Не думав, не гадав, / Що прийдуть днi, / Коли в гiркiй розлуцi доведеться / Рибальську сiть / Тягнути i менi» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 961; тут i далi вiршi з цiеi антологii подано в перекладi Івана Бондаренка, крiм окремих випадкiв, позначених посиланням на оригiнальну назву антологii «Кокiнвакасю»).] зi столицею, вони одна однiй виповiдали у пiснях свiй смуток. А пропливаючи повз мис Кане, мимоволi шепотiли: «…нiколи не забуду…»[36 - Цитата з вiрша: «Навiть минувши мис Кане / З його протокою загрозливою, / Нiколи не забуду / Про бога грiзного / На островi Сiка» («Ман’йосю», 1230).]. Коли ж прибули на мiсце, заплакали вiд жахливоi думки, що опинилися так далеко вiд столицi. А пiсля того почалися днi й ночi, вiдданi турботам про виховання дiвчинки-сироти. Інодi годувальницi снилася Югао, незмiнно в супроводi якоiсь жiнки, дуже на неi схожоi. Вiд такого сну годувальниця прокидалася з важким тягарем на серцi й навiть потiм нездужала. Внаслiдок цього вона нарештi дiйшла сумного висновку, що, напевне, Югао вже немае на цьому свiтi.

А тим часом, коли скiнчився термiн перебування Дадзай-но сьонi в Цукусi, вiн хотiв повертатися в столицю, та оскiльки вiдстань до неi була неблизька, а сам вiн був не дуже впливовим i багатим, то переiзд все вiдкладав i вiдкладав, аж поки тяжко не захворiв i не вiдчув, що смерть недалеко. Юна дiвчинка, дочка Югао, якiй на той час вже виповнилося десять рокiв, була настiльки дивовижно вродливою, що, дивлячись на неi, Дадзай-но сьонi занепокоiвся: «Якщо мене не стане, то як вона житиме в цьому свiтi? Що з нею буде? Невже поневiрятиметься? Оскiльки iй не годиться рости в такiй глушинi, то я сподiвався якомога швидше перевезти ii до столицi i повiдомити про неi батька, щоб потiм спостерiгати за ii долею вiддалiк. Менi здавалося, що в столицi е багато можливостей, щоб не турбуватися про ii майбутне. Хоча я i готувався до вiд’iзду, але, видно, доведеться менi померти тут». Звертаючись до своiх трьох синiв, Дадзай-но сьонi заповiв: «Постарайтеся якомога скорiше перевезти юну дiвчинку в столицю, а про iншi своi синiвськi обов’язки передi мною не думайте». Нiкому за межами родини вiн не вiдкривав таемницi ii походження i, видаючи дiвчинку за свою внучку, що з якихось причин узяв пiд свою опiку, дбайливо виховував, остерiгаючись стороннiх очей, але його смерть усе рiзко ускладнила. Його сiм’я хотiла прискорити вiд’iзд дiвчини до столицi, але цьому перешкодило чимало недоброзичливцiв покiйного. Тим часом, поки дрiбнi людськi капостi не припинялися, минали роки, i дiвчина виросла навiть гарнiшою вiд матерi й водночас благородною, як ii батько[37 - Тобто мiнiстр Двору (колись То-но цюдзьо).]. Їi приваблива зовнiшнiсть i лагiдна вдача були неперевершеними.

Чутка про красу внучки Дадзай-но сьонi розiйшлася повсюди, й мiсцевi залицяльники почали засипати ii листами, але недовiрлива i невдоволена годувальниця не хотiла про них чути й поширила серед людей таку вiдповiдь: «На виду вона не гiрша за iнших, але мае одну дуже велику ваду, тож я вирiшила нiкому ii не показувати, а постригти в монахинi й, поки живу, тримати при собi». І вiдразу тодi люди пустили поголос: «Виходить, що внучка покiйного Дадзай-но сьонi – калiка! Як жаль!» Вiд таких слiв годувальницi бувало моторошно. «Як усе-таки перевезти панну в столицю i повiдомити про неi батьковi? Коли вона була маленькою, вiн, напевне, бавив ii, то, може, i тепер не залишить напризволяще?» – казала вона, вимолюючи у богiв i будд допомогу.

А тим часом дочки i сини годувальницi, встигнувши вийти замiж та одружитися, осiли на цiй землi, i хоча iхня мати мрiяла про повернення, столиця ставала для них щораз дальшою i недосяжнiшою. Поступово пiзнаючи навколишнiй свiт i вiдчуваючи, яка в неi гiрка доля, дiвчина тричi на рiк дотримувалася великого посту з надiею на краще майбутне. До двадцяти рокiв ii краса досягла такого розквiту, що було жаль, якби вона пропала в цiй глушинi.

Сiм’я годувальницi жила тепер у провiнцii Хiдзен. Мiсцевi юнаки з усiх хоч трохи вiдомих родин, почувши про красу внучки покiйного Дадзай-но сьонi, безперестанку докучали годувальницi численними листами. І був серед них якийсь Тайфу-но ген, що належав до могутнього роду з провiнцii Хiго i користувався в цiй мiсцевостi великим впливом. Попри свiй неотесаний норов Тайфу-но ген мав славу шанувальника прекрасного, який мрiяв оточити себе жiнками-красунями. Тому, почувши про дiвчину, поспiшив написати годувальницi: «Хоч би який в неi був гандж, я готовий заплющити на все очi й узяти ii за дружину». Така його настирливiсть годувальницi не сподобалась i вона вiдповiла: «Нi, нi, про це не може бути й мови! Внучка вирiшила стати монахинею». Незадоволений вiдповiддю Тайфу-но ген особисто приiхав у Хiдзен. Покликавши до себе синiв покiйного Дадзай-но сьонi, вiн узявся вмовляти iх: «Якщо ви виконаете мое прохання, то я так само обiцяю бути вам корисним». І перед його спокусою не встояло двое молодших синiв. «Спочатку нам було шкода вiддавати ii за людину низького походження, але такого надiйного покровителя, як пан Тайфу-но ген, ми не знайдемо… А от якщо вiн розгнiваеться, то хто нас захистить?.. Хоча вона благородного роду, але ж батько не визнае ii за свою дитину. Тож навiщо нам ii тримати пiд замком? Це ж велике щастя, що така впливова людина нею захопилася… Хтозна, може, саме для цього iй судилося потрапити в цi краi? А яка користь буде з того, якщо нам вдасться втекти з нею?… Тайфу-но ген не звик до поразок i, як розгнiваеться, то хтозна-що вчинить», – лякали молодшi сини годувальницю i сестер.

Годувальниця впала в розпач, а ii старший син, Буго-но суке, заявив: «Е нi, це нiкуди не годиться! Про таке одруження не може бути й мови! Не слiд забувати про батькiв заповiт. Нам треба щось придумати й вiдвезти нашу панночку до столицi». Заголосили й дочки годувальницi: «Їi бiдна мати бозна-де блукае, але ми все ж сподiвалися, що натомiсть ii дочцi пощастить знайти собi гiдну пару… А так, вийшовши замiж за провiнцiала, вона зовсiм пропаде…»

Тим часом Тайфу-но ген, нi про що не здогадуючись, переконаний у власнiй могутностi, не переставав посилати панночцi листи, написанi непоганим почерком на кольоровому китайському паперi, просоченому пахощами. Думав, що пише вельми вишукано, а насправдi i в доборi слiв залишався провiнцiалом. Незабаром вiн особисто з’явився у домi годувальницi в супроводi одного з ii синiв. Хоча цей високий, огрядноi статури чоловiк рокiв тридцяти й не був осоружним, але, – можливо, виною тому була упередженiсть годувальницi, – справляв неприемне враження i вiдлякував своiми грубими манерами. Тайфу-но ген мав здоровий колiр обличчя i рiзкий, хриплуватий голос, яким вимовляв щось дуже нерозбiрливе. Зазвичай залицяння пiд прикриттям темряви називають «нiчним приповзанням», але навряд чи ця назва стосувалася залицянь Тайфу-но гена, бо вiн завiтав у iхнiй будинок у весняних сутiнках, охоплений хвилюванням, яке було б набагато доречнiше «осiннiми сумними вечорами»[38 - Цитата з вiрша: «Постiйно серце тужить / Вiд кохання! / Та ще нестерпнiшою / Туга ця стае / Осiннiми сумними вечорами!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 546).].

Щоб не образити вiдвiдувача, названа бабуся вирiшила прийняти його сама. «Оскiльки ваш покiйний чоловiк був справдi прекрасною, достойною людиною, – сказав Тайфу-но ген, – то я завжди хотiв з ним познайомитися, але, на нещастя, вiн покинув нас ранiше, нiж я встиг вiдкрити йому свою душу. І от тепер, сповнений бажання прислужитися його нащадкам, я наважився прийти сюди. Я добре розумiю, що просити руку вашоi внучки – це надто велика честь для мене… Але вона займе найвище мiсце в моему домi й я носитиму ii на руках. А ваше небажання пiти менi назустрiч я пояснюю лише тим, що до вас певно дiйшли чутки про моi зв’язки з багатьма не надто порядними жiнками. Та чому ви гадаете, що я ставитимуся до неi, як до iнших? Можу запевнити вас, що я поважатиму ii не менше, нiж iмператрицю…» Хоч як улесливо вiн умовляв годувальницю, але вона вiдповiла: «О, звичайно, для нас велике щастя почути такi вашi слова, але е одна прикра рiч, яка тяжiе над нею вiд попереднього народження, i вона, сердешна, часто крадькома плаче, тремтячи вiд самоi думки, що хто-небудь ii побачить… Просто в мене серце розриваеться вiд жалю…» «Вам нема чого турбуватися. Навiть якщо вона слiпа або кривонога, я зцiлю ii. Тутешнi боги й будди можуть виконати мое прохання!» – хвалькувато заявив Тайфу-но ген i зажадав призначити день зустрiчi з внучкою, але годувальниця ухилилася вiд певноi вiдповiдi також у вельми провiнцiйному дусi: мовляв, кiнець весни – несприятливий день для одруження.

На прощання Тайфу-но ген захотiв скласти вiрш. І пiсля довгих роздумiв ось що вiн придумав:

«Я перед богом Дзеркала
В Мацура[39 - Ідеться про храм у селищi Кагамi (Дзеркало), що в повiтi Мацура.]
Готовий присягнути,
Що повiк
Тебе не зраджу, мила…

Видно, цей вiрш менi удався…» – додав вiн, усмiхаючись, задоволений своiм першим кроком на поетичнiй нивi.

Спантеличена цим годувальниця не знала, що вiдповiсти, й попросила дочок щось швидко придумати, але тi сказали: «А ми й поготiв нiчого не зможемо вiдповiсти!» Оскiльки годувальниця не могла бiльше затримувати гостя, то тремтячим голосом промовила перше, що спало iй на думку:

«Невже богiв
Я довгi роки
Благала марно?
О, чого такий жорстокий
Бог Дзеркала в Мацура?»

«Стривайте! Що ви хочете сказати?» – запитав Тайфу-но ген, умить пiдступивши до неi. Годувальниця, зовсiм розгубившись, зблiдла. А дочки, перемагаючи страх, пирснули. «Мати хоче сказати, що ii внучка мае вади, тому переживае, що ви в нiй розчаруетеся. Вона дуже шкодуе, що через свiй старечий розум дарма турбувала богiв…» – пояснили вони. «О, справдi… – кивнув Тайфу-но ген. – Чудово сказано! От нас чомусь називають провiнцiалами. Але ж я сильно вiдрiзняюся вiд тутешнiх селюкiв. А чим особливим можуть похвалитися люди зi столицi? Я також багато чого розумiю. Тож не треба ставитися до мене зверхньо», – сказав вiн i хотiв було скласти ще один вiрш, але не змiг i поспiшив вiдкланятися.

Годувальниця, страшно засмучена тим, що ii середульший син пiддався вмовлянням Тайфу-но гена, закликала найстаршого сина Буго-но суке до рiшучих дiй. «Як менi переправити ii до столицi? Я навiть не маю з ким порадитися. З братами я розiйшовся, бо не став на бiк Тайфу-но гена. Якщо наживу в ньому ворога, то не зможу й кроку ступити. Боюся, щоб не сталася бiда», – сказав той, не знаючи, на що зважитися. Однак щиро спiвчуваючи панночцi, яка мовчки страждала вiд жахливоi думки про можливiсть одруження з Тайфу-но геном, Буго-но суке пiдготувався i разом з молодшою дочкою годувальницi, – з дiвочим iменем Атекi, а тепер Хьобу-но кiмi, – яка заради втечi залишила свого чоловiка, забрав дiвчину до столицi, вирушивши з дому крадькома вночi й згодом пересiвши на човен. Таким чином, саме тодi, коли, повернувшись у свою провiнцiю Хiго й вибравши сприятливий для одруження день наприкiнцi четвертого мiсяця, Тайфу-но ген готувався забрати панну, вона саме втекла до столицi.

Старша дочка годувальницi, що вже мала велику сiм’ю, не могла поiхати разом з молодшою. Прощаючись, сестри розплакалися, усвiдомлюючи, що навряд чи знову побачаться. Молодшiй сестрi було легше розлучитися з батькiвським домом, в якому вона прожила стiльки рокiв. І тiльки прекрасний берег перед святилищем Мацура та згадка про розлуку зi старшою сестрою змусили ii згадати про минуле й зiтхнути:

«Укiсiма, острiв смутку,
Ми залишили,
Та куди гнанi вiтром
Хвилi нас понесуть,
Де притулок знайдемо?»

«В дорогу по хвилях
Ми рушили,
Довiривши вiтровi долю свою
І навiть не знаючи,
Що жде нас попереду…» —

вiдповiла панна i, вiдчуваючи повну безпораднiсть, лягла долiлиць на дно човна.

Здогадуючись, що незвиклий до поразок Тайфу-но ген обов’язково дiзнаеться про iхню втечу й вiдразу кинеться навздогiн, втiкачi заздалегiдь забезпечили себе швидкохiдним човном, який завдяки попутному вiтру мчав по хвилях так, що аж серце завмирало. Гуркотливу затоку Хiбiкi човен проплив без пригод. «Це часом не пiрати? – раптом сказав хтось iз веслярiв. – Ззаду наче летить якесь маленьке човенце…». «Нехай це будуть навiженi пiрати, тiльки б не той жахливий чоловiк», – думала годувальниця.

«Стривожене серце
Б’еться так гучно,
Що вже не чути
Шуму моря
У затоцi Хiбiкi[40 - Слово «хiбiкi» означае «гуркiт, шум, вiдлуння».]…»

Та от хтось iз веслярiв вигукнув: «Попереду Кавадзiрi!..» – i всi полегшено зiтхнули, зрозумiвши, що столиця вже поряд. Веслярi затягли грубими, але водночас проник- ливими голосами: «О, поки пливли ми вiд Карадомарi до Кавадзiрi…» Приеднався до iхнього журливого настрою i схвильований Буго-но суке, промовляючи сам до себе: «Я справдi-таки нiби забув милих серцю дiтей i дружину…» «Що ж вони тепер роблять? – думав вiн. – Я забрав iз собою всiх надiйних слуг, що можуть бути у пригодi. І якщо сердитий на мене Тайфу-но ген переслiдуватиме моiх близьких, то що з ними станеться? Навiщо я так бездумно, не по-дорослому, поiхав, навiть не подбавши про них?» А коли, трохи заспокоiвшись, вiн почав згадувати про пережите пiд час утечi, то не витримав i заплакав. «В краiнi гуннiв я дарма покинув дружину i дiтей…»[41 - Цитата з поеми Бо Цзюйi про полонених воiнiв з царства Хань, яким згодом довелось повертатися додому, покинувши нових дружин i дiтей у краiнi гуннiв.] – вимовив вiн, i Хьобу-но кiмi, наймолодша дочка годувальницi, тяжко зiтхнула: «Справдi, i я теж погано вчинила! Стiльки рокiв прожила я з чоловiком, та, раптом зрадивши його, поiхала з дому. Що ж вiн тепер про мене думатиме?» Хоча вони наче й поверталися додому, але не мали там, у столицi, своеi оселi, не мали надiйних друзiв, до яких могли б вдатися. Тiльки заради юноi панни залишили свiт, який за довгi роки став iм рiдним, i, вiддавшись на волю примхливого вiтру i хвиль, не знали, як собi зарадити. «Де прилаштувати панночку?» – думали вони розпачливо, але iм уже нiчого iншого не залишалося, як тiльки поспiшати до столицi.

Дiзнавшись, що одна давно знайома особа все ще живе на Дев’ятiй лiнii, втiкачi знайшли в ii оселi тимчасовий притулок. Хоча ця мiсцевiсть вважалася столицею, але заможнi й успiшнi люди тут не селилися, тож довелося годувальницi разом з дiтьми та панночкою жити в середовищi злиденних мiських перекупок та крамарiв без жодного надii, особливо тепер, з наближенням осенi, коли згадки про минуле ставали все сумнiшими, а думки про майбутне – були вкритi туманом.

І Буго-но суке, iхня едина надiя, опинившись у незвичних для нього обставинах, не маючи роботи й сторонньоi пiдтримки, почувався, наче морський птах, раптом викинутий на суходiл. Повертатися назад не годилося, тож нiчого iншого йому не залишалось, як дорiкати собi за те, що так необдумано, по-дитячому, покинув Цукусi. Його молодi супутники, спираючись на родиннi зв’язки, роз’iхалися хто куди або повернулися на батькiвщину. Поглядаючи на нього з жалем, мати зiтхала i вдень, i вночi. «Мамо, не треба так побиватися! – заспокоював ii Буго-но суке. – Я знайду вихiд. Заради нашоi панни я ладен життя вiддати, i за це мене нiхто не осудить. Навiть якби я досяг високого становища, я не мiг би жити спокiйно вiд самоi думки, що вiддав ii в руки такого неотеси. Я не сумнiваюся, що боги й будди виведуть ii на правильну дорогу. Недалеко звiдси е святилище Хацiмана[42 - Хацiман – сiнтоiтський бог вiйни, якому здавна поклонялися воiни.], таке саме, до якого ми ходили молитися ще там, в Мацура i Хакодзакi. Залишаючи нашу провiнцiю, ми просили бога допомагати нам у дорозi. І тепер, повернувшись до столицi, маемо невiдкладно поiхати до святилища i вiддячити йому за те, що дослухався до наших молитов».

І Буго-но суке таки вмовив панночку пiти на прощу до святилища Хацiмана. Дiзнавшись у тамтешньоi людини, що в святилищi досi служить монах, один з п’яти верховних його служителiв, що добре знав його покiйного батька Дадзай-но сьонi, вiн закликав його до себе й попросив супроводжувати панночку пiд час прощi. Потiм Буго-но суке послав ii помолитися до буддiйського храму в Хацусе. «Навiть у Морокосi[43 - Тобто Китаi.] богиня милосердя Каннон з Хацусе славиться чудодiйною силою, – сказав вiн, – тим паче вона не обiйде своею милiстю нашу панну, яка прожила довгi роки в глухiй провiнцii нашоi краiни». Було вирiшено, що заради такоi милостi дiвчина пiде туди пiшки, i вона, хоч i не звикла до таких випробувань, таки послухалась i подалася до храму. «За якi злочини в попередньому життi я мушу поневiрятися в цьому свiтi? Якщо моя мати покинула цей свiт, то пожалiй мене i вiдведи до неi! – благала вона богиню Каннон. – Якщо ж вона ще жива, то покажи ii менi!» Хоча дiвчина зовсiм не пам’ятала матерi i не уявляла собi ii обличчя, проте щоразу, коли iй ставало особливо сумно, зiтхала: «От якби матiнка була зi мною!» Виснажена довгим шляхом, вона так ослабла, що, коли на четвертий день на варту Змii[44 - Приблизно 10-та година ранку.] прочани насилу дiсталися до мiсцевостi пiд назвою Цубаiцi, вона, остаточно знесилiвши, почувалася мало не мертвою.

Хоча прочани пройшли не дуже довгу вiдстань i раз у раз перепочивали, але панна так змучилася, що вже ледве переставляла ноги, а тому не було iншоi ради, як зупинитися на нiчлiг у Цубаiцi. Крiм Буго-но суке, iх супроводжували два охоронцi з луками i трое чи четверо слуг. Жiнок всього було трое, всi в дорожньому вбраннi, обслуговували iх двi пiдстаркуватi служницi. Поки подорожнi, не привертаючи до себе уваги, готували лампади для богинi Каннон, зовсiм смеркло. Але повернувся монах, господар заiзду, i невдоволено забурчав: «Я чекаю гостей. А сюди зайшли якiсь чужi люди й хазяйнують, як iм хочеться…» І саме тодi справдi з’явилися iншi прочани. Судячи з усього, вони також подорожували пiшки. Серед прибульцiв були двi начебто родовитi панi та чимало слуг i служниць. Четверо чи п’ятеро чоловiкiв, одягнених скромно, але зi смаком, вели на поводу коней. Монах, господар заiзду, заклопотаний тим, щоб обов’язково розмiстити нових прочан, ходив нервово по кiмнатах, чухаючи потилицю. Супутники Буго-но суке почувалися незручно перед ним, але вже не мали сили перебиратися кудись iнде, а тому чоловiки прилаштувалися в одному кутку задньоi кiмнати, жiнки – в iншому, а панна вiдгородилася ширмою.

Новi прочани, судячи з iхнього вигляду, також не були людьми високого рангу. Поводилися вкрай тихо, намагаючись допомагати одне одному. І от виявилося, що серед них була Укон, яка не переставала оплакувати розлуку з Югао, матiр’ю панночки. Навiть тепер, пiсля стiлькох рокiв служби в садибi Гендзi на Шостiй лiнii, вона, пригнiчена невизначенiстю свого становища, часто бувала в Хацусе. Хоч вона звикла до пiшоi ходи, але цього разу, навiть без зайвих речей при собi, таки втомилась i прилягла вiдпочити. І саме тодi до ширми, що стояла неподалiк, пiдiйшов Буго-но суке з невеликою тацею в руках, мабуть, несучи iжу для панни.

«Передайте це паннi, – попросив вiн. – Шкода тiльки, що у нас немае столика». Почувши такi слова, Укон здогадалася, що особа за ширмою вищого, нiж вона, рангу й крадькома зиркнула у щiлину завiси коло себе. Обличчя чоловiка, якого вона побачила, здалося iй знайомим, але хто вiн насправдi, вона не могла згадати. Укон бачила його ще юнаком, а тепер вiн був товстий, iз засмаглим обличчям та й надто скромно одягнений. Вiдтодi минуло стiльки рокiв, то хiба вона могла його вiдразу впiзнати? «Сандзьо, тебе кличе панна!» – гукнув чоловiк, i Укон, побачивши жiнку, до якоi той звертався, зрозумiла, що знае також i ii. Згадавши, що то була служниця покiйноi, яка довго жила з нею i навiть супроводжувала ii до тiеi таемноi оселi, Укон подумала, наче все це iй сниться.

Вона дуже хотiла розгледiти, хто ховаеться за ширмою, але, на жаль, не могла. «Спитаю в Сандзьо, – вирiшила нарештi Укон. – А той чоловiк, напевне, Хьотода[45 - Тепер Буго-но суке.], як колись його називали. Може, з ними i дочка покiйноi?» Не в змозi бiльше терпiти, Укон гукнула до Сандзьо, що старанно обслуговувала панну за ширмою, але та прийшла не вiдразу. Укон навiть розсердилася на неi, хоча й несправедливо. Та ось нарештi з’явилася Сандзьо. «Нiчого не розумiю! Хiба столична панi може знати мене, служницю, що рокiв двадцять прожила на Цукусi? Напевне, ви плутаете мене з кимось», – сказала вона й пiдiйшла до Укон. На Сандзьо було провiнцiйне темно-червоне спiдне вбрання, а поверх нього – тонка шовкова накидка. Вона сильно розповнiла за минулi роки, i Укон мимоволi знiяковiла, згадавши, що й сама вже немолода. «А ну подивiться на мене, впiзнаете?» – спитала вона, висунувши голову вперед. Поглянувши на неi, Сандзьо сплеснула руками. «Та невже це ви? Ой, я така рада, така рада! Звiдки ви сюди прибули? А панi з вами?» – i вона голосно заридала. Згадуючи той час, коли Сандзьо була юною дiвчиною, i перебираючи в пам’ятi минулi мiсяцi й роки, Укон також ледве стримувала сльози. «Спершу скажiть, чи годувальниця з вами? І що сталося з панною? А з Атекi?» – питала вона, не згадуючи тiльки про iхню колишню господиню[46 - Тобто Югао.]. «Всi, всi з нами. І панна також. Вона вже зовсiм доросла. Треба розповiсти про все годувальницi!» – сказала Сандзьо i пiшла.

Усiх приголомшила така несподiвана новина.

«Ой, менi здаеться, наче все це сон… Невже я нарештi побачу ту особу, яка повелася з нами так немилосердно?..» – проказала годувальниця, поспiшаючи до Укон. Вiдсунувши ширму, яка iх роздiляла, жiнки спочатку не могли й слова вимовити, тiльки мовчки плакали, радiючи, що колишньоi вiдчуженостi наче й не було. Трохи оговтавшись, стара годувальниця вела далi: «Що сталось з моею господинею? Всi цi роки я молила богiв i будд, щоб хоч увi снi менi вiдкрили, де вона тепер, але в той далекий край навiть вiтер не доносив жодних звiсток, тож вiдчай не полишав мене нi на мить. Шкода, що менi, старiй, даровано таке довге життя, але тривога за милу дитину, яку мати покинула, заважае перейти в iнший свiт i не дозволяе менi склепити очей». Хоча, вислухавши годувальницю, Укон подумала, що вiдкрити iй правду тепер ще важче, нiж колись давно, але все-таки сказала: «Ой, та чи варто зараз про це говорити? Панi давно вже немае на цьому свiтi…» І вiдразу всi трое розплакалися, ледве стримуючи ридання.

А коли смеркло, слуги, приготувавши свiтильники, нагадали прочанам, що пора вирушати до храму, i схвильованим жiнкам довелось розлучатися. «Може, пiдемо разом?» – запитала Укон, але годувальниця вiдмовилася, подумавши, що ii супутники не зрозумiють такоi поведiнки, тим паче що й Буго-но суке нiчого про це не знав. А тому обидва гурти прочан вийшли з дому без особливих церемонiй кожен окремо. Крадькома поглядаючи на супутниць годувальницi, Укон помiтила попереду iнших одну чарiвну особу, вельми скромно одягнену. Крiзь ii тонке вбрання, яке зазвичай носять четвертого мiсяця, просвiчувало пишне волосся. І Укон вiдчула, як ii серце защемiло вiд жалю.

Вона звикла багато ходити пiшки, тож першою дiсталася до храму. Решта прочан, пiдтримуючи втомлену панну, прийшли, коли нiчна служба вже почалася. В храмi було шумно i багатолюдно. Укон зайняла мiсце праворуч вiд фiгури Каннон. Для дiвчини та ii супутникiв, якi, очевидно, не мали близьких знайомих серед священникiв храму, видiлили найвiддаленiшi мiсця в його захiднiй частинi. «Мабуть, вам все-таки краще перейти сюди», – запропонувала Укон, i годувальниця, залишивши чоловiкiв i стисло пояснивши Буго-но суке, в чому рiч, перевела панну до неi. «Хоча я низького роду, але маю щастя служити в домi Великого мiнiстра[47 - Тобто Гендзi.], – сказала Укон, звертаючись до годувальницi, – а тому в дорозi я без жодного почту не боюся, що хтось мене скривдить. Та було би прикро, якби у такому мiсцi знайшлися поганi люди, готовi познущатися з таких провiнцiалiв, як панночка». Укон дуже кортiло поговорити з дiвчиною, але раптом гучнi голоси прочан, i вона також почала подумки волати до богинi Каннон. Колись Укон завжди просила допомогти iй розшукати дочку господинi, а тепер, коли ii бажання сповнилося, вона благала, щоб Великий мiнiстр прийняв дiвчину та подбав про ii майбутне.

У храмi серед прочан рiзних провiнцiй була й головна дружина намiсника тутешньоi провiнцii Ямато. Їi величний вигляд i пишний почет викликав заздрiсть у Сандзьо, i вона звернулася до Каннон з такими словами: «О, милосердна богине Каннон, прошу тiльки одного: зроби так, щоб наша панна стала дружиною якщо не Дадзай-но дайнi, то хоч намiсника цiеi провiнцii. Тодi й таким, як Сандзьо, всмiхнеться щастя, а я постараюся вiддячити тобi…» Так молилась вона, приклавши обидвi долонi до чола.

Почувши про таке моторошне прохання, Укон жахнулася: «Та ти що, стала зовсiм провiнцiалкою? Невже не пам’ятаеш, яким впливом користувався в свiтi пан То-но цюдзьо? А тепер вiн мiнiстр Двору, який управляе краiною на свiй розсуд! Як може його дочка стати дружиною якогось провiнцiйного намiсника?» «Та постривайте! Дайте менi спокiй з мiнiстрами! Той почет, з яким виiжджала дружина Дадзай-но дайнi до храму Сiмiдзу поклонитися Каннон, набагато пишнiший, нiж в Імператора!» – i Сандзьо не переставала вiдбивати поклони, притуливши долонi до чола.

Прочани з Цукусi мали намiр провести в Хацусе три днi. Укон не хотiла затримуватися так довго, але, надумавши скористатися такою нагодою для близького знайомства з дiвчиною, попросила у поважного монаха дозволу залишитися ще на кiлька днiв.

Знаючи, що цей монах добре вмiе складати письмовi молитви, Укон, як i колись ранiше, попросила, глибоко зворушивши прочан з Цукусi: «Напишiть, як завжди, на iм’я панi Фудзiвара-но Рурi[48 - Рурi – дитяче iм’я дочки Югао.]. Молiться ревно, прошу вас. Нарештi я розшукала цю особу, а тому хотiла б замовити молебень подяки». «Яка радiсть! Видно, недарма я так невтомно молився!» – втiшився монах.

Всю нiч, не вгаваючи, у храмi правилися служби. А коли розвиднiло, Укон зайшла в келiю знайомого монаха, щоб спокiйно поговорити з годувальницею про панну. Дiвчина, соромлячись змученого вигляду i вбогого дорожнього одягу, все одно вражала незвичайною красою. «Зовсiм випадково я потрапила на службу в один iз найпочеснiших столичних домiв, i хоча бачила багатьох вродливих жiнок, але довгий час вважала, що нiхто з них не може зрiвнятися з дружиною Великого мiнiстра[49 - Тобто Гендзi.]. Та от недавно у неi з’явилася вихованка, яка справдi перевершуе ii красою. І немае в цьому нiчого дивного, якщо вона дочка такого батька, який нiжно дбае про ii виховання. Однак наша панночка, навiть у цьому скромному вбраннi, не гiрша за неi, що мене дуже тiшить. Пан мiнiстр ще за життя свого батька мав змогу зустрiчатися з жiнками найвищих рангiв, не кажучи вже про простих придворних дам. Так от вiн казав, що серед них справжнiми красунями можна назвати лише двох – покiйну Імператрицю-дружину[50 - Тобто Фудзiцубо.] i його юну вихованку[51 - Тобто власну дочку вiд панi Акасi.]. Щоправда, менi важко про це судити, бо Імператрицi-дружини я нiколи не бачила, а якою буде юна дочка в майбутньому, зараз можна лише гадати. А тому в моiх очах дружину Великого мiнiстра нема з ким порiвнювати. Здаеться, що й сам вiн такоi думки, просто не хоче говорити про це вголос. Я не раз чула, як вiн жартував: «Для мене надто велика честь, що ви – моя дружина». О, справдi, як подивлюся на цю пару, то здаеться, наче сама молодшаю. «Такоi краси нiде бiльше не зустрiну», – завжди думала я, дивлячись на них, але тепер бачу, що помилялася, адже все в цьому свiтi мае межi, i навiть у найвродливiшоi красунi немае сяйва над головою, а тому я впевнена, що наша панна перевершить багатьох», – сказала Укон, з усмiхом дивлячись на дiвчину, а стара годувальниця, зрадiвши, вiдповiла: «І от таку красу ми могли поховати в провiнцiйнiй глушинi. Я так жалiла ii, та водночас журилася, що кинула рiдний дiм, усе господарство, розлучилася з дiтьми, якi служили менi опорою, i поспiшила сюди, в столицю, яка за цi роки стала менi зовсiм чужою. Допоможiть iй якомога швидше вибитися в люди. Адже той, хто прислуговуе в шляхетних родинах, може мати надiйнi зв’язки. Постарайтеся повiдомити про неi ii батька i домогтися, щоб вiн визнав ii». Засоромившись, дiвчина вiдвернулася.

«Хоча я низького стану, але родина Великого мiнiстра користуеться моiми дрiбними послугами… І от одного разу, коли я зiтхала: «Що сталося з малою панною?» – господар сказав: «Я також хотiв би ii розшукати, отож якщо дiйдуть до вас якiсь чутки…» – згадала Укон. «Звичайно, Великий мiнiстр – знатна людина, але вже мае дружину високого роду. Мабуть, краще спочатку повiдомити про панночку ii батьковi, мiнiстровi Двору», – порадила годувальниця, i Укон розповiла iй про останнi днi ii панi[52 - Тобто Югао.].

«Великий мiнiстр так i не мiг забути про свою непоправну втрату. Не раз зiзнавався менi, що дочка була б йому спогадом про покiйну матiр. Власних дiтей у нього небагато, i вiн був готовий взяти ii до себе, оголосивши людям, що це його рiдна дочка, яку недавно розшукав, – вела далi Укон. – Однак у той час я була молода i недосвiдчена, багато що мене стримувало[53 - Очевидно, таемниця загибелi Югао.], тож я так i не посмiла навiдатися до вас. А вашого чоловiка я мигцем побачила, коли, отримавши посаду Дадзай-но сьонi на Цукусi, вiн перед вiд’iздом приходив засвiдчити свою повагу пановi мiнiстру, але поговорити з ним я так i не змогла. Я сподiвалася, що ви залишили панну в будинку на П’ятiй лiнii, де цвiли квiти «вечiрне лице»… Який жах! Виявляеться, вона мало не стала звичайною провiнцiалкою!» Цiлий день вони згадували про минуле, молилися i читали сутри.

З келii високо в горах було видно натовпи прочан, якi прямували до храму. Внизу протiкала рiчка Хацусе.

«Якби не прийшла я сюди,
Де ростуть спаренi криптомерii[54 - Натяк на храм Хаседера бiля рiчки Хацусе, у дворi якого росли спаренi криптомерii.],
То чи зустрiла б
Вас на березi
Рiчки староi?..

Видно, недарма я молилася…» – сказала Укон, а дiвчина вiдповiла:

«Скiльки води протекло
В рiчцi Хацусе бистрiй,
Не знаю,
Та от сьогоднi хвиля радостi
Накрила мене з головою».

По ii щоках текли сльози, якi, однак, не зменшували ii чарiвностi.

«Попри вроджену красу життя дiвчини в провiнцii могло завдати iй шкоди так само, як подряпина на перлинi. Тож можна лише уявити, скiльки зусиль годувальниця витратила на те, щоб дiвчина стала такою бездоганною!» – подумки дивувалася Укон. Якщо покiйна мати Югао вражала майже дитячою сором’язливiстю i лагiдною вдачею, то в красi ii дочки було щось горде й незвичайно витончене. Укон навiть подумала, що Цукусi не така вже й дика мiсцевiсть, але не могла зрозумiти, чому всi iншi знайомi, якi будь-коли поверталися звiдти, залишалися незмiнними провiнцiалами.

Коли стемнiло, жiнки повернулися в храм i весь наступний день провели в молитвах. Вiдчуваючи всiм тiлом холод, який приносив осiннiй вiтер з далекоi долини, годувальниця, схвильована зустрiччю з Укон, не переставала думати про майбутне панночки. Досi вона сумнiвалася, чи зможе знайти iй гiдне мiсце у столицi, але, дiзнавшись вiд Укон, що ii батько, мiнiстр Двору, однаково дбае про своiх дiтей, незалежно вiд рангу iхнiх матерiв, впевнилася, що i цю билину вiн не обiйде увагою. Дорогою з храму жiнки розповiли одна однiй, де тепер проживають, бо Укон понад усе боялася знову втратити панну. Укон, живучи поруч з будинком на Шостiй лiнii, тобто недалеко вiд того мiсця, де зупинилася годувальниця зi своiми супутниками, сподiвалася, що зможе пiдтримувати з нею надiйний зв’язок.

Укон вiдразу поспiшила в садибу Великого мiнiстра, сподiваючись при нагодi розповiсти йому, що знайшла панну. Коли через ворота вона в’iхала в надзвичайно просторий двiр, то, побачивши в ньому силу-силенну карет численних гостей, вiдчула свою незначущiсть на тлi величноi садиби. Нiч вона провела в своему покоi, сповнена болiсних сумнiвiв, а наступного ранку ii покликала до себе панi Мурасакi. Для неi це була велика честь, бо одночасно в садибу на Шостiй лiнii повернулися з дому багато iнших жiнок вельми високого рангу, не кажучи вже про молодих служниць. Великий мiнiстр Гендзi, побачивши Укон, як завжди, пожартував: «Чого вас так довго тут не було? Невже сталося щось надзвичайне? Така статечна, як ви, людина наче помолодшала. Може, трапилося щось особливе?» «Уже минуло сiм днiв, як я виiхала звiдси, але нiчого особливого зi мною не трапилося. От тiльки в горах зустрiла одну дорогу менi людину…» – вiдповiла Укон.

«Кого?» – запитав Гендзi, але Укон вагалася з вiдповiддю. Вона побоювалася, що Мурасакi докорятиме iй за те, що спочатку розповiла цю новину чоловiковi, неначе якусь таемницю, коли та пiзнiше про все дiзнаеться. «Гаразд, я вам зараз розповiм…» – все-таки почала вона, але несподiвано зайшли служницi, й розмова урвалася.

Коли запалили свiтильники, картина того, як Гендзi й Мурасакi сидять поруч за тихою розмовою, справляла незрiвнянне враження. Мурасакi сповнилося тодi рокiв двадцять сiм чи двадцять вiсiм, а ii краса досягла повного розквiту. Минуло лише кiлька днiв, як Укон ii не бачила, але за такий короткий час вона стала ще прекраснiшою. Ще недавно, в Хацусе, Укон здавалося, що панна така ж гарна, як i Мурасакi, але, напевне, то була гра уяви, бо нiхто не мiг зрiвнятися з дружиною Гендзi. «Видно вiдразу рiзницю мiж вродливою жiнкою, якiй пощастило, i тiею, якiй не пощастило», – подумала Укон.

Сказавши, що лягае спати, Гендзi покликав Укон розтерти йому ноги. «Молодим жiнкам не до вподоби такi обов’язки. А от з давно знайомими можна порозумiтися», – мовив вiн, i служницi тихенько хихикнули: «Ну, що ви?.. Та хто з нас не готовий прислужитися вам?.. Що за дивнi жарти?» – «А втiм, надмiрна дружба мiж давнiми знайомими може викликати пiдозру в нашоi господинi. Тож нам треба остерiгатися», – усмiхаючись, сказав Гендзi, звертаючись до Укон. Його приязному виразу обличчя вельми пасувала манера жартувати, що з’явилася у нього останнiм часом. Тепер, коли Гендзi не був надто обтяжений державними справами i мав досить багато часу для власних розваг, вiн жартував з жiнками, навiть з такими немолодими, як Укон, намагаючись вивiдати, що в них на душi.

«То кого ж ви там зустрiли? Може, познайомилися iз вiдомим монахом i привезли його до столицi?»

«О, як ви могли таке подумати? Нi, я знайшла дочку Югао, що розтанула колись, немов роса на пелюстках «вечiрнього лиця»…»

«О, це справдi була дуже сумна iсторiя! То де ж вона досi перебувала?» – запитав Гендзi, а Укон, не наважуючись вiдкрити йому всю правду, вiдповiла: «Дуже далеко звiдси, в гiрському селищi… З нею були деякi колишнi слуги. Ми довго згадували про минулi сумнi часи…»

«Ну, добре, але про це розповiсте потiм, наодинцi…» – спробував вiн зупинити Укон, але Мурасакi, почувши, сказала: «О, ви просто нестерпнi! Я все одно нiчого не чую, бо хочу спати», – i затулила вуха рукавами.

«І яка вона на виду? Не гiрша вiд матерi?» – запитав Гендзi, а Укон вiдповiла: «Я не думала, що вона буде такою, як мати в молодостi, але вона таки виросла справжньою красунею».

«Цiкаво… На кого ж вона схожа? На нашу господиню?»

«Та що ви, звичайно, нi».

«Можливо, звучатиме надто самовпевнено, але якби вона була схожа на мене, можна було б про ii красу не хвилюватися», – промовив вiн з таким виглядом, нiби йшлося про його власну дочку.

Невдовзi пiсля цiеi розмови Гендзi покликав до себе Укон, щоб поговорити з нею наодинцi. «А чи не могли б ви привезти ii до мене? Вже багато рокiв я часто з жалем згадував, що не знаю, куди вона пропала, i дуже радий, що вона нарештi знайшлася. Тiльки от прикро, що досi я з нею не зустрiвся. А от сповiщати про неi ii батьковi[55 - Тобто То-но цюдзьо (тепер мiнiстр Двору).] навряд чи варто. В його домi чимало своiх дiтей, з якими вiн мае багато клопоту, тож iй з ii непевним становищем буде важко до них пристосуватися i вибитися в люди. Я ж маю мало дiтей i можу сказати, що випадково знайшлася ще одна дочка. Я дам iй таке виховання, що через неi втратять спокiй всi столичнi гульвiси», – сказав Гендзi на превелику радiсть Укон.

«Я зроблю все, як ви кажете. А мiнiстровi Двору нiхто, крiм вас, не зможе розповiсти таемницi. І якщо на пам’ять про матiр, що передчасно покинула цей свiт, ви потурбуетеся про майбутне ii дочки, то частково зменшите свою провину…» – сказала Укон.

«Невже ви мене в чомусь звинувачуете? – насилу всмiхнувся Гендзi, й на його очах блиснули сльози. – Усi цi роки я постiйно думав про те, як, на жаль, раптово обiрвалася зустрiч з нею. Серед жiнок у садибi на Шостiй лiнii немае жодноi, яка вабила б мене так само, як ваша панi. Всi вони мали досить багато часу, щоб переконатися в моiй вiрностi, крiм неi, що, передчасно покинувши цей свiт, тiльки вас залишила менi на пам’ять. Про неi я не забуваю нi на мить, тож якщо приведете сюди ii дочку, буду щасливий, що сповнилося мое заповiтне бажання…» І Гендзi написав дiвчинi листа. Згадавши, якою прикрою була для нього зустрiч з Ханацiрусато, вiн побоювався, що й цього разу його чекае жорстоке розчарування, бо роки, якi вона провела в глушинi, напевне, залишили слiд на ii вихованнi та зовнiшностi. А тому насамперед вiн захотiв побачити, яку вiдповiдь вона дасть. Його лист був, як i годиться в таких випадках, зразково-поважним з такими словами наприкiнцi:

«Ось що я хотiв би Вам сказати…
Якщо не знаете,
Спитайте, щоб дiзнатися,
Що квiти мiкурi[56 - Мiкурi – iжача голiвка, болотна рослина.]
У гирлi рiчки Мiсiма
Мають корiння мiцне й довге[57 - Очевидно, Гендзi натякае на зв’язок мiж ним, Югао та ii дочкою.]».

З цим листом вирушила сама Укон, яка переказала панночцi все, що сказав Гендзi. Крiм листа, вона привезла подарунки – вбрання для дiвчини та ii служниць. Очевидно, вiн розповiв про все Мурасакi, яка допомогла йому порадами, що i якого крою та забарвлення вибрати з Високого iмператорського гардеробу, чим, звiсно, вельми вразила годувальницю та ii провiнцiйних супутниць.

«Я була б набагато щасливiша, якби такий лист хоч би для годиться прийшов вiд рiдного батька, а так навiть не уявляю собi, як переiду в дiм зовсiм чужоi людини», – сказала засмучена дiвчина, але Укон, разом з iншими жiнками, переконала ii погодитися на такий крок. Мовляв, якщо вона переiде в дiм Гендзi, то займе там гiдне мiсце, i тодi ii батько, напевне, дiзнаеться про неi. Адже батькiв з дiтьми пов’язуе нерозривний зв’язок. «Ось Укон, примiром, особа зовсiм незначна, а хiба будди i боги не почули ii молитов i не допомогли зустрiтися з вами? А вже вам тим паче не треба хвилюватися. Неодмiнно трапиться сприятлива нагода i тодi… – умовляли дiвчину служницi й передусiм наполягали, щоб та написала вiдповiдь. І хоча вона соромилася видатися в очах Великого мiнiстра своiм листом жалюгiдною провiнцiалкою, але нарештi на поданому iй пропахченому китайському паперi написала:

«О, навiщо квiтцi мiкурi
Такiй нещаснiй,
Доля судила
Свое корiння пустити
В цьому непевному свiтi?..»

Їi ще не усталений, юний почерк з тонкими знаками вiдзначався благородство, яке справляло приемне враження, а тому Гендзi вiдразу заспокоiвся.

Тепер вiн задумався над тим, куди поселити панну. У пiвденнiй частинi будинку, де жила Мурасакi, не залишилося жодного вiльного флiгеля. Там завжди панувало пожвавлення i юрмилися люди. Придатнiшими здавалися покоi Імператрицi-дружини, де зазвичай було тихо i спокiйно, але там дiвчину могли сприйняти як одну iз служниць. Врештi-решт Гендзi вирiшив, заздалегiдь перенiсши збiрку книжок в iнше мiсце, поселити ii в захiдному флiгелi пiвнiчно-схiдноi частини будинку, де жила добродушна i привiтна Ханацiрусато, з якою, на його думку, дiвчина легко порозумiеться.

Тодi ж Гендзi вперше розповiв дружинi ту давню iсторiю, а вона не забула дорiкнути йому, що так довго не вiдкривав iй цiеi таемницi. «Годi вам ображатися! Не думаю, щоб хтось iнший з власноi волi вiдкрився б, навiть якби йшлося про живу людину. А от те, що в цьому випадку я нiчого не приховую, тiльки свiдчить про мое особливе ставлення до вас… – сказав вiн i тяжко зiтхнув, певно, згадавши покiйну Югао. – Перед моiми очима пройшло чимало жiночих доль, та й на власному досвiдi я переконався, що всi вони, навiть тi, хто не мае особливо глибоких почуттiв до чоловiка, схильнi ревнувати. І хоча я намагався стримувати свiй запальний норов, але все-таки зблизився з багатьма жiнками, серед яких покiйна займала в моему серцi особливе мiсце i, якби вона жила, я дбав би про неi так само, як про панi з Пiвнiчних покоiв[58 - Тобто панi Акасi.]. Кожна людина мае своi переваги i своi вади. І хоча ii не можна було вважати блискучою спiврозмовницею, але нiжностi й витонченостi iй не бракувало…»

«І все-таки я не вiрю, що ви ставилися б до неi так само, як до панi Акасi», – зауважила панi Мурасакi. В ii серцi зринула колишня неприязнь до господинi Пiвнiчних покоiв, але, глянувши на дочку господинi, чарiвну дiвчину, що простодушно прислухалася до iхньоi розмови, вона мимоволi пом’якшала. «Чи варто дивуватися тому, що вiн такий прихильний до ii матерi?» – подумала вона.

Усе, про що йшла мова, вiдбувалося протягом дев’ятого мiсяця. Переiзд панночки не був простою справою. Спочатку Гендзi велiв пiдшукати миловидих дiвчат i молодих служниць. На Цукусi годувальниця зумiла, використовуючи давнi зв’язки, створити для своеi панни цiлком пристойну прислугу iз занесених гiркою долею в цi землi столичних жiнок. Однак вiд’iзд у столицю був настiльки раптовим, що тi залишилися у провiнцii, а панна опинилася без служниць. На щастя, столиця велика, i вуличнi перекупки досить швидко знайшли жiнок, готових вступити на службу. Годувальниця нiкому не вiдкривала таемницi своеi панни. Спочатку дiвчину нишком перевезли в будинок Укон на П’ятiй лiнii, де остаточно пiдiбрали для неi прислугу й пiдготували вбрання. І тiльки десятого мiсяця вона переiхала на Шосту лiнiю, в садибу Гендзi.

Мiнiстр Гендзi вiддав ii пiд опiку Ханацiрусато, мешканки схiдноi частини будинку. «Жiнка, яку я колись любив, розчарована моею ненадiйнiстю, залишила столицю й оселилася в гiрськiй глушинi, – пояснив вiн iй. – І була у нас маленька дочка, яку я таемно розшукував всi цi роки, але, на жаль, марно. Тепер, коли вона стала зовсiм дорослою, я випадково дiзнався, де вона ховаеться, i вирiшив забрати ii до себе. Їi матерi давно вже немае в живих. Хоча пiд вашою опiкою вже перебувае Цюдзьо[59 - Тобто Югiрi.], я сподiваюся, ви подбаете й про неi. Досi вона виховувалася в глушинi, i в ii манерах, напевне, чимало провiнцiйного. Наставляйте щоразу, коли виникне потреба».

«А я про це нiчого й не знала. Яка радiсть! Адже вас завжди засмучувало те, що маете тiльки одну дочку», – щиро втiшилася Ханацiрусато. «Їi мати була надзвичайно лагiдна i сердечна, от я i подумав, що можу довiрити ii вам…» «Я не маю багато клопоту з пiдопiчним юнаком, тож вiльний час для дiвчини знайду. Буду вельми рада…» – вiдповiла жiнка. А домашнi, якi не знали, що Гендзi вважае панночку своею дочкою, невдоволено перемовлялися: «Кого ще наш пан вiдшукав цього разу? Що за дивна схильнiсть повертатися до давнiх зв’язкiв?»

Переiздила дiвчина трьома каретами. У зовнiшньому виглядi ii супроводу завдяки участi Укон не було нiчого провiнцiйного. Вiд Гендзi принесли подарунки: вiзерунчастий шовк i багато чого iншого.

Того ж вечора Великий мiнiстр вiдвiдав новоприбулу панночку. Звичайно, всi жiнки – такi, як Хьобу-но кiмi – чули про блискучого Гендзi, але, провiвши стiльки рокiв далеко вiд столицi, навiть не уявляли собi його образу, i тепер, припавши до щiлин у ширмах i завiсах, страшенно враженi його красою, жадiбно розглядали його постать, освiтлену тьмяним вогнем свiтильника.

Коли Укон вiдчинила для нього бiчнi дверi, Гендзi, усмiхаючись, сказав: «О, людина, яка входить через цi дверi, мала б вiдчувати щось особливе», – i сiв на приготоване для нього сидiння в переднiх покоях. «Боюся, що таке тьмяне освiтлення може розбудити в серцi легковажнi думки. Я чув, начебто ви хотiли побачити обличчя свого батька? Чи, може, я помиляюся?» – звернувся вiн до дiвчини, трохи вiдсунувши завiсу.

Зовсiм розгубившись, вона вiдвернулася, але Гендзi, вмить переконавшись в ii надзвичайнiй миловидностi, сказав: «Запалiть свiтильники яскравiше. Бо в цiй напiвтемрявi е щось багатозначне…» Укон, пiдтягнувши гнiт, пiдсунула свiтильник до дiвчини.

«Чого ви такi сором’язливi? – усмiхнувся Гендзi i в чарiвному обличчi дiвчини впiзнав риси ii матерi. Вiн розмовляв з нею просто, без церемонiй, немов ii справжнiй батько. – Усi цi роки я безперервно сумував за вами, не знаючи, де вас шукати. А тепер, коли ви поруч, я мимоволi запитую себе: «Невже це сон?» – i думками лину в минуле з такою нестерпною тугою, що навiть не можу сказати вам усього, що в мене на душi…» – i вiн витер сльози. Спогади справдi були сумними. Пiдрахувавши, скiльки дiвчинi рокiв, вiн сказав: «Навряд чи який-небудь iнший батько був так довго розлучений зi своею дочкою. Видно, з попереднього життя нам судилася така гiрка доля! Але ви вже не маленька дитина, i нiщо вам не заважае спокiйно розповiсти свою i вислухати мою iсторiю про все, що сталося за цi роки». Та на цей докiр, зовсiм знiяковiвши, дiвчина не могла вiдповiсти анi слова.

«Пiсля того як мене, маленьку дитину, яка навiть не вмiла ходити, вiдвезли у далеку провiнцiю, час промайнув швидко, немов короткий сон…» – тихо сказала вона нарештi своiм юним голосом, дуже схожим на колишнiй материн. «А ii вiдповiдь дуже розумна», – подумав Гендзi i, всмiхнувшись, вiдповiв: «Мабуть, нiхто, крiм мене, не зрозумiе, як тяжко довелося вам поневiрятися…» А потiм, вiддавши Укон вiдповiднi вказiвки, вiн вийшов.

Дiвчина справила на нього приемне враження, i, зрадiлий, вiн розповiв про неi дружинi. «Оскiльки всi цi роки вона виростала в глухiй провiнцii, то я побоювався, що вона матиме жалюгiдний вигляд, але виявилося, що вона поводиться з такою гiднiстю, перед якою менi самому стае нiяково. Отож я не приховуватиму таемницi ii перебування у нас i тим заохочу таких гульвiс, як принц Хьобукьо, навiдуватися в нашу садибу. Адже ранiше тут не було юних дiвчат, якi могли б iх сюди привабити. Подивимося, як швидко вони втратять свою зверхнiсть, коли ми про неi якнайкраще потурбуемося…»

«Ви – дивний батько! Адже не годиться насамперед думати про те, як зацiкавити залицяльникiв», – дорiкнула йому Мурасакi. «Якби я колись був таким досвiдченим, як зараз, то поводився б з вами так само й заволодiв би вашим серцем лише пiсля перемоги над суперниками», – смiючись, вiдповiв Гендзi, й Мурасакi зашарiлася своiм юним i чарiвним обличчям. Присунувши до себе туш з пензликом, вiн нашвидкуруч вивiв на аркушi паперу:

«Як i колись,
Любов мене не полишае,
Але як сталося,
Що скрасила мое життя
Низка перлин[60 - Тамакадзура (в перекладi – «Низка перлин»), iм’я панночки в цьому i наступних роздiлах повiстi, пов’язане з цим вiршем.]?»

«От несподiванка!» – промовив вiн нiби сам до себе. «Схоже, дiвчина – жива пам’ять про жiнку, яку вiн, напевне, глибоко любив», – подумала Мурасакi.

Гендзi розповiв про свою нову дочку також Югiрi, порадивши йому заприязнитися з панночкою, i той вiдразу навiдався до неi. «Хоча я не е дуже помiтною особою, але ви, знаючи, що я ваш молодший брат, мали б насамперед звернутися до мене. А так я навiть не брав участi у вашому переiздi…» – сказав вiн вельми гречно, здивувавши служниць, обiзнаних iз справжнiм станом речей.

Колись дiвчинi здавалося, що не бувае розкiшнiшоi оселi за будинок покiйного Дадзай-но сьонi на Цукусi, але тепер вона побачила, що ii не можна навiть порiвнювати iз садибою Великого мiнiстра. Тут усе, починаючи з меблiв, вражало вишуканiстю i шляхетнiстю, а близькi люди – Гендзi та Югiрi – були настiльки приязними i прекрасними, що тепер i Сандзьо вважала Дадзай-но дайнi нiкчемою. А про войовничого Тайфу-но гена вона згадувала з жахом. І сама дiвчина, i Укон вiдчували, що в усьому зобов’язанi рiдкiснiй вiрностi Буго-но суке. Розумiючи, що без сторонньоi допомоги паннi буде незручно жити, Гендзi пiдiбрав для неi службовцiв Домашньоi управи i дав iм вiдповiднi доручення. Буго-но суке став одним з таких службовцiв. Довгих рокiв, проведених у провiнцiйнiй глушинi, наче й не було. Вiн уважав для себе великою честю те, що мiг у будь-який час дня i ночi заходити в садибу Гендзi, давати розпорядження слугам й наглядати за iхнiм виконанням. Про таке вiн не смiв колись i мрiяти. А ще не мiг сподiватися, що Великий мiнiстр настiльки щиро турбуватиметься про них, прибульцiв з далекоi провiнцii.

Наприкiнцi року Гендзi подбав про оздоблення покоiв панночки та святкове вбрання для ii служниць з увагою, на яку заслуговують особи високого походження. Хоча вiн не бачив вад в ii зовнiшностi, але разом з тим побоювався, що провiнцiйне виховання вплинуло на ii смаки. А тому, щоб уникнути несподiванок, ретельно оглянув одяг рiзноманiтних покроiв та вiдтiнкiв, який пошили для неi найкращi майстри. «О, як багато вбрання! – сказав вiн дружинi. – Треба роздiлити його справедливо, щоб нiхто не ображався». Мурасакi велiла принести одяг з Високого iмператорського гардеробу, а також з власних покоiв, i все це розкласти перед Гендзi. Вiн був захоплений тим, як майстерно дружина вибрала вбрання з неповторною яскравiстю i свiжiстю барв та iхнiм вишуканим поеднанням. Переглянувши шовки, доставленi з рiзних майстерень, i вибравши темно-бузковi та червонi, Гендзi велiв досвiдченим немолодим служницям розкласти iх по скриньках i коробках.

«Далебi, всi цi вбрання такi чудовi, що годi сказати, котре з них краще, – зауважила Мурасакi. – Треба лише подбати, щоб вони личили тим, хто iх одягатиме. Бо iнакше людина матиме не найкращий вигляд».

«Менi здаеться, начебто ви хочете потай дiзнатися про особливостi краси всiх жiнок, – сказав Гендзi, всмiхаючись. – А що, на вашу думку, личить вам самiй?»

«А хiба дзеркало може дати правильну вiдповiдь?» – вiдповiла Мурасакi знiяковiло.

Для дружини Гендзi вибрав пурпуровий верхнiй одяг – коуцiкi – з витканими на ньому вiзерунками сливового цвiту, а також чудовий нижнiй одяг модного червоного кольору, для маленькоi дочки панi Акасi верхнiй одяг – хосонага – вишневого кольору i нижнiй з вилощеного блiдо-червоного шовку. Неяскравий свiтло-синiй верхнiй одяг з витканими на ньому вiзерунками морських хвиль, водоростей i мушель, а також нижнiй одяг з вилощеного темно-червоного шовку дiсталися Ханацiрусато з Лiтнiх покоiв, а паннi Тамакадзура[61 - Тобто дiвчинi з Цукусi, дочцi Югао.] iз Захiдного флiгеля Гендзi вибрав яскраво-брунатний верхнiй одяг на синiй пiдкладцi й хосонага золотистого кольору. Вдаючи, нiби iй байдуже до того, як Гендзi вибирав убрання, Мурасакi намагалася уявити зовнiшнiсть дiвчини з Цукусi. Їй здавалося, що та мала б скидатися на свого батька, мiнiстра Двору, безперечнiй красi якого все ж не вистачало блиску. Хоча вона трималася спокiйно, та Гендзi помiтив, що вона схвильована.

«Може, хтось буде невдоволеним, дiзнавшись, що про його зовнiшнiсть судять за вбранням. Та варто мати на увазi, що хоч би яким чудовим був одяг, але вплив його обмежений, бо навiть пересiчна жiнка, яка не блищить красою, iнодi виявляе глибокi душевнi чесноти», – сказав Гендзi й крадькома посмiхнувся, глянувши на чарiвний одяг, вибраний для Суецумухана, з вiзерунчастоi зеленкуватоi тканини iз щiльним рослинним китайським орнаментом.

Верхнiй одяг – уцiкi – з бiлого китайського шовку iз метеликами й пташками, що пурхали мiж сливовими гiлками, i нижнiй з темно-бузкового блискучого шовку призначалися для панi Акасi. «Таке вбрання годиться тiльки для благородноi особи» – подумала Мурасакi, вiдчувши ревнощi.

Для монахинi-мирянки Уцусемi Великий мiнiстр вибрав один одяг iз зеленкуватоi тканини i на додачу два iнших – жовтий i свiтло-рожевий. Усiм жiнкам Гендзi вислав листи з проханням одягтися у подароване вбрання одного й того ж дня. Очевидно, хотiв побачити, чи нове вбрання iм личить.

Жiнки подякували за турботу Гендзi, якомога витонченiше й щедро обдарували гiнцiв. Суецумухана жила якнайдалi, в Схiднiй садибi на Другiй лiнii, а тому ii дари мали б бути найдорожчими, та оскiльки вона завжди твердо дотримувалася звичаiв, то гонець отримав лише золотисте верхне жiноче вбрання без нижнього, до того ж iз засмальцьованими рукавами.

Їi вiдповiдь, написана на товстому i пожовклому вiд часу паперi «мiцiноку», просоченому пахощами, була такою: «Отримала Ваш дар, i ще прикрiше стало…

О, китайське вбрання!
Я одягла його,
Але на Вас образа залишилася.
Тож поверну його,
Сльозами обмочивши рукава…»

Їi почерк був занадто старомодним. Посмiхаючись, Гендзi так довго не мiг вiдiрвати очей вiд листа, що Мурасакi поглядала на нього здивовано – мовляв, що сталося? А тим часом гонець непомiтно зник, побоюючись, що жалюгiднi дари вiд дочки принца справлять на Гендзi неприемне враження. Служницi пересмiювались i перешiптувалися. А Гендзi невдоволено зiтхнув, що Суецумухана безнадiйно старомодна, чим ставить себе у незручне становище.

«Прихильники старовинного стилю в поезii просто не можуть обiйтися без згадки про «китайське вбрання», «обмоченi рукава», – посмiхаючись, сказав Гендзi. – Я також до них належу, але вважаю, що не можна слiпо дотримуватися старих правил i зовсiм нехтувати сучасними словами. Такi, як вона, думають, що в пiснi, складенiй з якого-небудь урочистого приводу для виголошення на поетичному зiбраннi в присутностi Імператора, неодмiнно мають бути слова «разом зiйшовшись», а в любовному листi цiлком достатньо подразнити адресата одним лише словом «непостiйний», а решта слiв сама знайдеться. Можна перечитати всi посiбники, запам’ятати всi слова-зачини i навчитися вмiло iх використовувати, але пiснi, створенi таким чином, будуть надзвичайно одноманiтними. Одного разу дочка принца Хiтацi прислала менi записки свого батька, в яких докладно викладено основи вiршування, вказано, як уникати помилок у складаннi японських пiсень. Однак, прочитавши iх, я, не дуже обдарований поетичним талантом, вiдчув себе ще бiльш скутим, нiж колись. Пригнiчений цим, я повернув записки його дочцi. Вiдверто кажучи, як для особи, настiльки глибоко обiзнаноi з таемницями поетичноi майстерностi, ця пiсня занадто пересiчна», – зауважив Гендзi iз спiвчуттям до дочки принца Хiтацi.

«Чому ви повернули цi записки? – спитала Мурасакi. – Їх треба було переписати для нашоi панночки. Я колись мала такий посiбник, але, на жаль, його знищили комахи. Людинi, яка не читала таких записок, важко опанувати таемницi поетичноi майстерностi».

«А я от вважаю, що для виховання нашоi панночки такi записки не потрiбнi. Жiнцi не треба зосереджуватися на чомусь одному. Щоправда це не означае, що вона мае бути неосвiченою. Менi до вподоби жiнки, в яких за зовнiшньою лагiднiстю ховаеться тверда вдача», – сказав Гендзi, як видно, не збираючись вiдповiдати на листа.

«Але ж у ньому сказано: «вбрання поверну». Краще все-таки дати вiдповiдь», – порадила Мурасакi.

Як добра людина, Гендзi з легким серцем написав, здаеться, таку вiдповiдь:

Сказали Ви:
«Вбрання поверну», —
Менi ж почулось: «Виверну його…»[62 - За стародавнiм повiр’ям, вважалося, що присниться коханий, якщо спати у вивернутому нiчному одязi.]
І уявив собi,
Як сумно спати Вам самiй[63 - Ця вiдповiдь створена за мотивами вiрша: «Коли жага кохання допiкае, / Навиворiт / Вдягнувши кiмоно, / Вночi я знов / Самотня спать лягаю» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 554).]…

О, як я добре розумiю Ваше нарiкання…».




Перша пiсня


Головнi персонажi:

Гендзi, Великий мiнiстр, 36 рокiв

Мурасакi, панi Весняних (Пiвденних) покоiв, 28 рокiв, дружина Гендзi

Панночка, 8 рокiв, дочка Гендзi й панi Акасi

Акасi, панi з Пiвнiчних покоiв, 27 рокiв, кохана Гендзi

Суецумухана, дочка принца Хiтацi, кохана Гендзi

Уцусемi, вдова намiсника Хiтацi

Тамакадзура, панна iз Захiдного флiгеля, 22 роки, дочка Югао i мiнiстра Двору, названа дочка Гендзi

Цюдзьо, Югiрi, 15 рокiв, син Гендзi та Аоi

Бен-но сьосьо, Кобай, син мiнiстра Двору



Ранок першого дня Нового року видався ясним, без жодноi хмарини на небi. Навiть за непоказними огорожами у проталинах снiгу пробивалася молода зелень, крiзь хиткий туман, що нiби вiщував близьку весну, прозирали свiжi бруньки дерев i, природно, людськi душi переповнювала радiсть. Ще привабливiше виблискувала садиба на Шостiй лiнii, а сад був наче встелений коштовним камiнням. Усе тут – зовнi i всерединi – було настiльки розкiшним, що не вистачило б слiв, щоб його описати.

Особливо гарним був сад перед Весняними покоями Мурасакi. Аромат сливового цвiту, що плив у повiтрi, змiшуючись iз пахощами з-поза завiс, створював враження, що саме тут – земля Вiчного блаженства. Мурасакi, попри високе становище, жила спокiйно й розмiрено. Наймолодших i миловидних служниць вона передала юнiй дочцi Гендзi вiд панi Акасi, а при собi залишила старших жiнок, якi перевершували молодих витонченiстю манер i вишуканiстю одягу. Зiбравшись купками, жiнки, справляючи «хагатаме[64 - Хагатаме («змiцнення зубiв») – куштування рiзних страв для змiцнення здоров’я в наступному роцi.]», пригощалися навiть «дзеркальними мотii[65 - Круглi, як люстерко, колобки з клейкого рису, якi готували для свят.]» i, бажаючи одна однiй щастя в прийдешньому роцi, одному з тисячi, жартували й смiялися. А коли прийшов Гендзi, то, заскоченi зненацька, вони ледве встигли опустити руки.

«О, скiльки лунае побажань! Але напевне, кожна з вас мае якiсь своi власнi прагнення. Вiдкрийтеся менi, i я молитимуся, щоб вони справдилися», – сказав вiн. Його усмiхнене обличчя видавалося втiленням усiх радощiв перших днiв року.

Цюдзьо, особа вельми самовпевнена, вiдповiв: «Куштуючи дзеркальнi мотii, ми повторювали: «Тисячолiття буде вiдбиватись…»[66 - Цитата з вiрша: «В краю Омi, / Де Дзеркало-гора, / Тисячолiття буде вiдбиватись / Твого правлiння / Радiсна пора!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 1086).] А чого ще нам бажати?»

Вiд самого ранку до Гендзi приiжджало багато гостей i тому через загальну метушню лише надвечiр вiн змiг вiдвiдати коханих жiнок у садибi на Шостiй лiнii з новорiчними привiтаннями. Вiн встиг заздалегiдь так ретельно причепуритись, що вiд нього не можна було очей вiдiрвати.

«Сьогоднi вранцi я позаздрив вашим служницям, коли почув, як вони жартували, обмiнюючись новорiчними побажаннями. Тож дозвольте i менi разом з дзеркальними мотii передати вам привiтання з Новим роком», – сказав Гендзi, звертаючись до Мурасакi, й злегка жартiвливим тоном побажав iй довголiття:

«У дзеркалi води,
Де у ставку розтанув
Лiд тонкий,
Вiдбилися обличчя
Безприкладно щасливого подружжя».

Справдi, в цiлому свiтi не було прекраснiшоi пари.

«У дзеркалi ставка
Прозоро-чистому
Ясно виднiють
Щасливi люди,
Що довго разом житимуть», —

вiдповiла Мурасакi. Ось так за кожноi нагоди вони присягалися одне одному у вiчнiй вiрностi. Був день Щура[67 - У день Щура зазвичай садили сосновi саджанцi з надiею на довге життя.], а тому побажання зустрiти разом ще тисячу весен здавалися особливо доречними.

Потiм Гендзi зайшов у покоi дочки, панночки Акасi. Дiвчатка й молодi служницi вийшли в сад i розважалися, вириваючи сосновi саджанцi на пагорбi. Їм, очевидно, не сидiлося на мiсцi. З Пiвнiчних покоiв, вiд матерi панночки Акасi, принесли наче заздалегiдь приготованi для цього випадку бамбуковi кошички з рiзними ласощами. Навiть штучний, майстерно зроблений, соловей, який сидiв на гiлцi п’ятиголковоi сосни, здавалося, про щось думав.

«Менi, що постарiла,
Чекаючи, як виросте
Із паростка сосна,
О соловейку,
Сьогоднi першу пiсню заспiвай!..»

«Бо в саду, де його не чути…»[68 - Цитата з вiрша невiдомого автора: «Хоча б сьогоднi першу пiсню / Соловей заспiвав, / Бо в саду, / Де його не чути, / Жити не хочеться».] – написала панi Акасi, й зворушений Гендзi вiд спiвчуття до неi ледве стримав сльози, недоречнi в цей святковий день, коли люди бажають одне одному щастя.

«Напишiть вiдповiдь самi, – сказав вiн. – Бо хто, як не вона, заслуговуе вашоi першоi пiснi?» – i сам приготував для дочки туш i пензлик. Дiвчинка була настiльки гарною, що навiть людей, якi бачили ii з ранку до вечора, не втомлювала ii краса. Милуючись нею, Гендзi мимоволi вiдчув провину перед нещасною матiр’ю, яка стiльки рокiв мусила жити в розлуцi з дочкою.

«Хоч рокiв чимало минуло,
Як рiдне гнiздо
Соловей залишив,
Та хiба мiг забути
Сосну, на якiй змалечку жив?» —

написала вона так, як пiдказало ii юне серце.

В Лiтнiх покоях Ханацiрусато, якi Гендзi вiдвiдав пiсля Весняних, було навдивовижу тихо, й хоча нiщо – мабуть, тому що до лiта було ще далеко, – не привертало до себе уваги, кожна дрiбниця, проте, свiдчила про тонкий смак господинi. З плином рокiв Гендзi не втрачав до Ханацiрусато щироi прихильностi. Щоправда, вiн давно вже не залишався на нiч в ii покоях, але пiдтримував з нею дружнi стосунки, якi рiдко коли можна зустрiти мiж чоловiком i жiнкою. Вони розмовляли через завiсу, але коли вiн злегка вiдсував ii вбiк, жiнка не ховалася. Вона була в подарованому наприкiнцi року неяскравому вбраннi, яке iй справдi личило. Їi волосся трохи порiдшало. «Мабуть, iй не завадила б невелика накладка, – подумав Гендзi. – Можливо, iнший вважав би ii некрасивою i невартою уваги, але я вiдчуваю задоволення вiд того, що дбаю про неi. А що сталося, коли б вона, як вiтрогонка, вiдвернулася вiд мене?..» Щоразу, зустрiчаючись з нею, вiн тiшився i своею великодушнiстю, i ii спокiйною врiвноваженiстю. Пiсля того як вони по-дружньому поговорили про подii минулого року, Гендзi перейшов у Захiдний флiгель, де оселилася панна Тамакадзура.

Хоча дiвчина ще не зовсiм обжилася на новому мiсцi, оздоблення ii покоiв свiдчило про ii вишуканий смак. Навколо снували миловидi, ошатно вдягненi дiвчатка-служницi. Доросла прислуга також була досить численною, i, хоча деяких потрiбних домашнiх речей ще не вистачало, про кращу оселю дiвчина й мрiяти не могла. Сама вона в золотистому вбраннi просто свiтилася своею яскравою, без найменшоi вади, красою, що аж очi вбирала. Волосся, трохи порiдiле на кiнцях, мабуть, вiд болiсних переживань упродовж довгих рокiв, проведених у глушинi, м’яко спадаючи вниз, справляло цiлком свiже враження, i Гендзi мимоволi подумав: «А що, якби я не взяв ii пiд свою опiку?..» Видно було, що вiн не готовий з нею розлучатися. Хоча дiвчина звикла до частих зустрiчей з Гендзi, але, вiдчуваючи незвичнiсть iхнiх стосункiв, жила немов у снi, а тому не вiдкривала йому своеi душi й цим збуджувала його цiкавiсть.

«Менi здаеться, нiби ви живете в нас уже багато ро- кiв… – сказав Гендзi. – І менi приемно вас бачити. Я радий, що здiйснилася моя давня мрiя. Сподiваюся, що й ви почуваетесь, як удома. Тож було б добре, якби ви навiдалися в Пiвденнi покоi i там разом з юною панночкою, яка тiльки починае вчитися грати, вправлялися б у грi на кото. Там нiхто не скаже про вас жодного зневажливого слова».

«Зроблю так, як ви бажаете…» – з готовнiстю вiдповiла Тамакадзура.

Пiзнього вечора Гендзi зайшов до панi Акасi. І коли вiдчинив дверi галереi, то вiдчув, як крiзь завiсу перед ii покоями на нього вiйнули чарiвнi пахощi, що свiдчили про шляхетний смак господинi. Їi самоi не було видно. «Де ж вона?» – здивувався Гендзi, озираючись навколо. А коли помiтив розкиданi всюди списанi аркушi паперу, взявся iх розглядати. На подушцi-сидiннi з бiлоi китайськоi парчi в красивiй облямiвцi лежало гарне китайське кото, в курильницi тонкоi роботи димiло куриво «дзiдзю», яке набувало особливоi вишуканостi, проникаючи в кожний куток i змiшуючись з куривом «ебiко»[69 - Куриво «дзiдзю» використовувалося для обкурювання примiщень, а «ебiко» – як пахощi для одягу.]. Розглядаючи тексти на списаних аркушах паперу, використаних для вправ з краснопису, Гендзi змiг оцiнити вишукану майстернiсть авторки. Панi Акасi писала простим i разом з тим приемним скорописом, уникаючи занадто складних знакiв.

Мабуть, ii схвилювала вiдповiдь «паростка сосни», i вона, згадуючи зворушливi старовиннi пiснi, написала:

«Яка радiсна звiстка!
Соловей, що на деревi
Мiж гiлками квiтучими пурхав,
Завiтав раптом
В рiдне гнiздо у долинi… —

i додала: – От i дочекалася його голосу…»[70 - Слова за мотивом такого вiрша: «Перлиною новою / Новий рiк заблистить / Завтра вранцi, / Тож будемо чекати, / Коли ж соловей заспiвае» (Сюiвакасю», 5).] А коли Гендзi прочитав слова: «Мiй дiм стояв пiд пагорбом…»[71 - Цитата з вiрша: «Мiй дiм / Стояв пiд пагорбом, / Де сливи розцвiтали, / І чула я не раз / Спiв солов’iний» («Кокiнвакарокудзьо», 1820).], то, зрозумiвши, що панi Акасi написала iх для власноi розради, засяяв чарiвною усмiшкою. Вiн узяв пензель i вже хотiв дописати щось вiд себе, як раптом вона увiйшла. Як i ранiше, трималася скромно й шанобливо. «Іншоi такоi немае в цiлому свiтi!» – подумав Гендзi. Їi волосся, що м’яко спадало вниз, виразно видiляючись на тлi бiлого одягу, додавало iй такого чару, що вiн вирiшив заночувати в ii покоях, хоча й не планував у перший день нового року викликати заздрiсть iнших жiнок i давати iм привiд думати, що вiн вiддае перевагу панi Акасi. Та найбiльше образилися жiнки з Пiвденних покоiв панi Мурасакi.

Ще вдосвiта Гендзi пiшов додому, вкрай засмутивши панi Акасi тим, що не дочекався ранку. Передчуваючи, що дружина, яка чекала його повернення, напевне, буде в поганому настроi, Гендзi, намагаючись ii заспокоiти, сказав: «От дивина! Учора ввечерi за розмовою зморила мене дрiмота, як малу дитину, але нiхто мене не розбудив…» Однак, не дiставши виразноi вiдповiдi, невдоволений, вiн лiг i, поки сонце не пiднялося високо в небi, вдавав, що спить.

Оскiльки цього дня, другого дня Нового року, вiдбувався Прийом високих гостей, то пiд цим приводом Гендзi вирiшив не зустрiчатися з дружиною. У садибу на Шостий лiнii, як завжди, прибули високi вельможi й принци кровi. Звучала прекрасна музика, а подарунки i винагороди не мали собi рiвних у свiтi. Гостi трималися гордовито i самовпевнено, але нiхто з них не мiг зрiвнятися з господарем. І хоча кожен видiлявся серед iнших якимось талантом, але, як це не було прикро для них, всi вони блякли поряд з Великим мiнiстром. І службовцi низьких рангiв, i юнаки iз знатних родин були схвильованi, бо потай тiшили себе надiями на прихильнiсть панни Тамакадзури. Тож цього року атмосфера в садибi на Шостiй лiнii була, як нiколи, особливою. Вечiрнiй легiт розносив пахощi квiтiв, на сливах почали розпускатися бруньки, а коли спустилися сутiнки, задзвенiли струни й почулися голоси, якi заспiвали пiсню «Цей палац…»[72 - Народна пiсня у стилi «сайбара», в якiй вихваляеться краса будинку заможноi людини.]. Вона викликала таке захоплення, що наприкiнцi до спiвакiв приеднався i сам Гендзi. Взагалi, як тiльки вiн до чогось долучався, то пiд його впливом, наче вiд чудесного сяйва, яскравiшали барви i звуки.

Ханацiрусато з Лiтнiх покоiв й Акасi з Пiвнiчних покоiв, до яких ледь долинало кiнське iржання та гуркiт карет новорiчних гостей, нервували, як люди, що перебували в нерозпущенiй квiтцi лотоса[73 - Тобто як люди, що перебували в Чистiй землi – раю, але не могли бачити й слухати Будду.]. А ще гiрше почувалися жiнки з вiддаленоi Схiдноi садиби, тобто Уцусемi й Суецумухана, що звикли до одноманiтного й нудного життя, неначе люди, якi втекли в гори, «аби не бачити цього сумного свiту»[74 - Слова з вiрша: «Подався б стежкою гiрською навмання, / Аби не бачити / Цього сумного свiту, / Але стриножила мене / Любов моя!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 955).], проте нiколи не нарiкали на черствiсть Гендзi. Оскiльки iнших душевних турбот вони не мали, то одна з них, Уцусемi, присвятивши себе служiнню Буддi, повсякчас молилася, а друга, Суецумухана, схильна до вивчення рiзноманiтних текстiв, написаних простою абеткою, вiддавалася читанню. В усьому iншому завдяки пiдтримцi Гендзi iхне життя було досить безтурботним.

Та от коли минули неспокiйнi днi, Гендзi нарештi завiтав i до них. Вiн завжди пам’ятав про високе звання Суецумухани, дочки принца Хiтацi, i з жалю до неi, принаймнi при стороннiх, обходився з нею вельми церемонно. Їi волосся, колись таке розкiшне, останнiм часом порiдшало, i тепер, зиркнувши на ii профiль, що викликав у пам’ятi згадку про водоспад[75 - Ідеться про мотив такого вiрша: «За стiльки лiт / Вiн також постарiв! / Посивiла верхiвка водоспаду – / І пасма чорного / Не видно нагорi» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 928).], Гендзi з жалю до жiнки вважав за краще не дивитися на неi. Одяг, вибраний для Суецумухани наприкiнцi року, з вiзерунчастоi зеленкуватоi тканини iз щiльним рослинним китайським орнаментом, однак, справляв жалюгiдне враження з ii власноi вини, бо вона накинула його поверх убрання з тьмяного, до хрускоту накрохмаленого чорнуватого шовку. І вже годi було зрозумiти, чому вона не мала на собi нижнього одягу. Їi нiс, як i ранiше, так яскраво червонiв, що не мiг би загубитися у веснянiй iмлi, а тому, мимоволi зiтхнувши з жалю до неi, Гендзi старанно вiдгородив ii завiсою. А втiм, вона нiтрохи не образилася, бо, нещасна у своiй безпорадностi, звикла у всьому покладатися на Гендзi, в чиiй великодушностi переконалася упродовж багатьох рокiв. «Вона живе зовсiм не так, як iншi, – з жалем подумав Гендзi. – Їй справдi пощастило, що я не обiйшов ii увагою». Коли вона говорила, ii голос тремтiв, видно, вiд холоду. Не витримавши, вiн запитав: «А ви не маете служниць, якi подбали б про ваше вбрання? У вашому вiдлюдному, спокiйному життi вам годилося б носити щось тепле й м’яке. Бо, вибираючи одяг, не варто турбуватися лише про свiй зовнiшнiй вигляд».

«Менi довелося взяти на себе турботи про адзарi[76 - Адзарi – монах досить високого рангу секти Тендай i Сiнгон.] з храму Дайгодзi, – вимушено усмiхнувшись, вiдповiла вона. – І я нiчого не змогла пошити для себе. Навiть мою хутряну накидку вiн забрав, от i мерзну тепер». Ішлося про ii старшого брата, монаха, який також мав червоного носа.

Звичайно, щирiсть дочки принца Хiтацi була вельми зворушливою, але ii простота здавалася трохи надмiрною. А втiм, сам Гендзi говорив з нею вiдверто.

«Та забудьте вже про хутряну накидку! Похвально, що ви вiддали ii мандрiвному монаху, щоб вона замiнила йому солом’яний дощовик. Але чому ви нехтуете спiднiм одягом? Сьогоднi вам не завадило б натягнути на себе штук сiм-вiсiм, одне поверх одного. Якщо я щось забуду, нагадайте менi. Бо я забудькуватий i через особистi, й державнi справи…» – сказав Гендзi й велiв слугам вiдчинити комору в будинку навпроти i принести звiдти вбрання з гладкого й вiзерунчастого шовку.

Хоча будинок на Другiй лiнii не був занедбаним, але, оскiльки сам Гендзi не жив тут, у покоях панувала сумовита тиша. І тiльки сад, як i ранiше, вабив людськi погляди. Шкодуючи, що немае кому милуватися квiтучими сливами,

«Я глянути зайшов
На дерева веснянi
У старому саду,
І рiдкiсну в цьому свiтi
Квiтку[77 - Гра слiв: «нiс» i «квiтка» по-японському звучать однаково – «хана».] зустрiв…» —

нiби сам до себе, промовив Гендзi, але, мабуть, жiнка нiчого не зрозумiла.

Зайшов вiн i до монахинi-мирянки Уцусемi. Вона, людина сумирноi вдачi, жила тихо й скромно, майже вiдлюдкувато, переоблаштувавши бiльшу частину кiмнати у домашнiй вiвтар i проводячи днi в молитвах. Гендзi глибоко зворушила ii самовiдданiсть у дотриманнi приписiв буддiйського вчення. Прикраси для сутр i статуi Будди, рiзноманiтне начиння i глеки для священноi води свiдчили про ii вiдмiнний смак i любов до краси. Сама вона сидiла, сховавшись за вишуканою зеленувато-сiрою завiсою так, що виднiли тiльки кiнцi рукавiв, що здавалися незвичайно яскравими. Мимоволi схвильований спогадами, вiн сказав, ковтаючи сльози: «Справдi, краще було б, якби я тiльки здалеку мрiяв про острiв в затоцi Мацугаура[78 - Згадка про вiрш: «Нарештi я побачив / Славетний острiв / У затоцi Мацугаура, / Де живе рибачка / З благородним серцем» («Госенвакасю», 1094). У згадцi Гендзi використовуе гру слiв: «ама» означае «рибачка» i «монахиня».]. Мое почуття до вас завжди приносило менi лише смуток. Та, мабуть, тепер наша дружба вiчно радуватиме нас…»

«Нарештi я глибоко зрозумiла, що ви невипадково взяли мене пiд свою опiку», – вiдповiла зворушена монахиня.

«Я знаю, що завинив перед вами тим, що колись не один раз порушував ваш душевний спокiй i за це болiсно каюся перед Буддою. Але тепер ви, мабуть, зрозумiли, що на свiтi немае чоловiкiв настiльки безкорисливих, як я».

Здогадавшись, що вiн знае про негiдну поведiнку ii пасинка, жiнка знiяковiла. «Та хiба може бути кара гiршою за ту, що до кiнця життя я з’являтимуся перед вами в цьому жалюгiдному виглядi?» – сказала вона й гiрко заплакала. Уцусемi здавалася тепер розсудливiшою i спокiйнiшою, нiж колись, i знехтувати нею, монахинею, просто так Гендзi не мiг, та оскiльки жартiвливий тон за подiбних обставин був недоречним, то розмовляв вiн з нею загалом про минуле й сучасне, а iнодi, поглядаючи в бiк покоiв дочки принца Хiтацi, думав, зiтхаючи: «От шкода, що з тiею навiть так поговорити неможливо…»

Було чимало й iнших жiнок, якими вiн опiкувався. Провiдуючи iх одну за одною, вiн лагiдно казав: «Хоча бувае, що я не навiдуюся до вас по кiлька днiв поспiль, але нiколи про вас не забуваю. Тiльки остання розлука на цьому скiнченному життевому шляху не залишае надii. Бо ми навiть не знаемо, як довго життя триватиме…» Кожнiй з цих жiнок Гендзi придiляв належну увагу. І хоча вiн сам досяг високого становища, але не був зарозумiлим i чванливим, а ставився до всiх зi свого оточення привiтно, не зважаючи на iхнi ранги i звання. Тож багато хто жив, покладаючись тiльки на його доброту.

Того року вiдбувалася Пiсенна хода. Вийшовши з Імператорського палацу, процесiя попрямувала до палацу Судзаку, а звiдти до садиби Великого мiнiстра. Шлях був довгий, i на Шостiй лiнii спiваки з’явилися вже перед самим свiтанком. У сяйвi мiсяця, що плив у безхмарному небi, сад, присипаний легеньким снiжком, виблискував невимовною красою. Серед придворних було тодi чимало чудових музикантiв, тож у садибi Великого мiнiстра флейти звучали по-особливому. Гендзi заздалегiдь розiслав запрошення жiнкам, i вони, як глядачки, розмiстилися в лiвому i правому флiгелях i на обох галереях. Панна iз Захiдного флiгеля[79 - Тобто Тамакадзура.], перейшовши в Пiвденнi покоi, зустрiлася з дочкою панi Акасi. Панi Мурасакi, вiдгородившись завiсою, теж брала участь в iхнiй розмовi.

Поки спiваки обходили покоi Великоi iмператрицi[80 - Тобто колишня нього Кокiден, дружина покiйного iмператора Кiрiцубо й мати iмператора Судзаку на спочинку.] з палацу Судзаку, нiч добiгала кiнця, i для них в садибi на Шостiй лiнii Великий мiнiстр велiв приготувати не звичну легку перекуску, а щедре частування з усiма почестями i стравами. Наближався свiтанок, i в холодному мiсячному сяйвi було видно, як землю щораз густiше вкривае снiг. Налiтав вiтер, спускаючись з верхiв’я сосен. Сине i бiле вбрання спiвакiв не прикрашало навколишнього краевиду. Не вiдрiзнялися яскравiстю i штучнi квiти на iхнiх головах, але в садибi на Шостiй лiнii все iнше здавалося настiльки вишуканим, що люди вiдчували, нiби наповнюються новими життевими силами. Серед багатьох спiвакiв найпривабливiшими були Югiрi та сини мiнiстра Двору. Небо свiтлiшало, падав легкий снiжок, а в холодному повiтрi лунали дзвiнкi голоси спiвакiв, що виводили пiсню «Бамбукова рiчка». Шкода тiльки, що iхнiх грацiйних рухiв i чудових голосiв не можна зобразити на картинi! З-пiд завiс, нiби змагаючись мiж собою, виривалися яскравi жiночi рукави, якi здавалися «весни вбранням[81 - Слова з вiрша: «Не зводжу погляду! / Змiшались кольори / Плакучих верб / І бiлоснiжних вишень – / Весни вбрання столиця одягла!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 56).]», що пробиваеться крiзь легку свiтанкову млу. То було дивовижне й радiсне видовище. І хоча незвичнi головнi убори спiвакiв, iхнi гучнi вiтальнi крики й кумедна поведiнка применшували красу мелодiй, учасники ходи, як завжди, поверталися додому з винагородами.

На свiтанку жiнки повернулися у своi покоi. Великий мiнiстр, трохи поспавши, пiднявся, коли сонце стояло зовсiм високо.

«Голос у нашого Цюдзьо[82 - Тобто Югiрi.] нiчим не гiрший, нiж у Бен-но сьосьо. Справдi ще нiколи в свiтi не народжувалося стiльки талантiв. Може, в стародавнi часи люди i були вченими, але в мистецтвi вони не досягали рiвня наших сучасникiв. Я виховував сина змалечку таким чином, щоб вiн насамперед годився для державноi служби, а тому старався вберегти його вiд легковажноi поведiнки, яка займала стiльки мiсця в моiй юностi, хоча, напевне, хотiв, щоб у його серцi жила любов до прекрасного. Бо незворушна суворiсть, навiть чисто зовнiшня, справляе неприемне враження», – думав Гендзi, задоволений сином.

Тихенько наспiвуючи «Десять тисяч рокiв[83 - Приспiв, який використовували спiваки пiд час Пiсенноi ходи.]», вiн сказав: «Коли вже тут жiнки зiбралися, то не завадило б i музику послухати, i бенкет у вузькому колi влаштувати». І вiн звелiв вийняти кото й бiва з прекрасних футлярiв, i, струснувши з них пил, пiдтягти ослаблi струни. Звичайно, жiнки залюбки взялися виконувати його побажання.




Метелики


Головнi персонажi:

Гендзi, Великий мiнiстр, 36 рокiв

Акiконому, Імператриця-дружина, 27 рокiв, дочка панi Рокудзьо i принца Дзембо, вихованка Гендзi, дружина iмператора Рейдзея

Мурасакi, панi Весняних покоiв, 28 рокiв, дружина Гендзi

Принц Хьобукьо, Хотару, син iмператора Кiрiцубо, молодший брат Гендзi

Тамакадзура, панна iз Захiдного флiгеля, 22 роки, дочка Югао i мiнiстра Двору, названа дочка Гендзi

То-но цюдзьо, мiнiстр Двору, брат Аоi, першоi дружини Гендзi

Касiвагi, Уцюдзьо, син мiнiстра Двору

Югiрi, Цюдзьо з дому Великого мiнiстра, 15 рокiв, син Гендзi

Хiгекуро, Удайсьо, шанувальник Тамакадзури



Минув двадцятий день третього мiсяця, а в саду перед Весняними покоями Мурасакi так пишно, як нiколи, цвiли квiти, дзвiнко спiвали птахи, що в iнших покоях жiнки дивувалися: «Чому це тут весна все ще в повному розквiтi, коли в iнших частинах садиби все вже перецвiло?»

Жалкуючи, що молодi жiнки не можуть милуватися зблизька деревами та зеленим мохом на пагорбi серед ставка, Гендзi велiв, спорядивши, спустити на воду китайськi човни, побудованi за його вказiвкою, i того ж дня влаштувати «концерти у човнах» за участю музикантiв з Імператорського палацу. З цiеi нагоди у садибу на Шостiй лiнii прибуло чимало принцiв i високих вельмож.

Саме в той час в Осiннi покоi садиби на Шостiй лiнii переiхала Імператриця-дружина Акiконому[84 - Колишня жриця святилища Камо, дружина iмператора Рейдзея.]. І тодi у Мурасакi, панi Весняних покоiв, майнула думка, що тепер вона мае добру нагоду вiдповiсти Імператрицi на пiсню про сад, що «нiяк не дiждеться весни…»[85 - Слова з вiрша Імператрицi: «З вiтром передаю / Із дому свого / Жменьку листя багряного /


]. Та й Гендзi дуже кортiло показати Імператрицi прекрасний квiтучий сад, однак вона, особа такого високого становища, не могла прийти сюди запросто, лише для того, щоб помилуватися квiтами, а тому натомiсть послала у човен на ставку Осiннiх покоiв своiх служниць, молодих жiнок, чутливих до краси природи. Пiвденний ставок Осiннiх покоiв сполучався зi ставком Весняних покоiв, i тiльки невисокий пагорб служив мiж ними межею. Обiгнувши його, служницi Імператрицi опинилися в саду Мурасакi, де у схiдному павiльйонi для риболовлi вже зiбралася тамтешня прислуга.

Човни iз зображеннями дракона й бiлоi чаплi були розкiшно прикрашенi в китайському стилi. Ними правили хлопчики в китайському вбраннi, iз закрученими над вухами жмутиками волосся. Коли служницi Імператрицi опинилися посеред ставка, iхнiм очам вiдкрився сад, який настiльки вразив iх дивовижною красою, що iм здалося, нiби вони потрапили в якусь невiдому краiну. Човни зупинилися бiля скелi в невеликiй затоцi острова, де навiть простi каменi здавалися наче намальованими на картинi. Хоча вершини дерев, що проглядали крiзь легку iмлу, наче заслоняла парчева завiса, крiзь неi виднiв Весняний сад Мурасакi, де зеленi верби хилилися гiллям до землi, а яскравi квiти поширювали навколо невимовно приемнi пахощi. Навiть вишнi, якi всюди вже вiдцвiли, тут усе ще сяяли яскравим цвiтом, а глiцинii, обвиваючи галереi, зацвiли пурпуром. Особливо гарними були кущi ямабукi[86 - Ямабукi (лат. kerria japonica) – невисокий кущ, що славиться яскравим жовтим цвiтом.], що вiдбивалися у водi, нависаючи своiми пишними гiлками над ставком. Водянi птахи гралися, тримаючись нерозлучними парами, мимо пролiтали качечки-мандаринки з прутиками в дзьобах, нiби вимальовуючи на хвилястiй водi вiзерунок, який хотiлося б перенести на папiр. А час до темряви минув так швидко, немов у того дроворуба в легендi, що не помiтив, як у нього згнило топорище[87 - Натяк на китайську легенду про дроворуба, в якого згнило топорище, коли вiн задивився на гру дiтей у «го».].

«Як вiтер подме,
На хвилях пелюстки
Кущiв ямабукi засяють,
І здаеться, що ось перед нами
Славний мис Ямабукi-сакi[88 - Мис у провiнцii Омi.]!»

«Цей весняний ставок,
Мабуть, зливаеться десь
З рiчкою Іде[89 - Рiчка в провiнцii Ямасiро, що славиться заростями кущiв ямабукi.],
Бо ямабукi з його берегiв
Виблискують до самого дна…»

«Мабуть, не варто прагнути
До гори, що на спинi черепахи[90 - Ідеться про казкову гору-острiв Хорай, притулок для безсмертних, що мiститься на спинi черепахи. Цей вiрш складений на основi одного вiрша Бо Цзюi, в якому автор застерiгае тих, хто мрiе про безсмертя.] стоiть.
Краще вже в цих човнах
Плавати по ставку,
Щоб славу безсмертного дiстати…»

«В яскравих променях
Сонця весняного
Човен пливе,
Падають краплi з жердини
Й по водi розсипаються квiтами…»

Обмiнюючись такими простенькими вiршами, вони забули про те, куди iхали, i куди мали повертатися. І не дивно, бо водна гладiнь просто зачарувала iхнi серця.

Коли спустилися сутiнки, човни пiд звуки «Прекрасного оленя»[91 - Мелодiя танцю китайського походження.] пiдпливли до павiльйону риболовлi, i жiнки мусили зiйти на берег. У павiльйонi, прибраному з витонченою простотою, молодi служницi, нiби змагаючись мiж собою своiм вбранням, здавалися барвистою парчею, зiтканою з квiтiв. Одна за одною лунали незвичнi, рiдкiснi мелодii. Танцiвникiв Гендзi вибрав з особливою увагою, i тепер, показуючи всю свою майстернiсть, вони потiшали серця глядачiв. А як зовсiм стемнiло, то для гостей, не готових розходитися, в саду перед Весняними покоями запалили лiхтарi й розмiстили музикантiв перед головними сходами, де зеленiв прекрасний мох. Принци кровi та високi вельможi влаштувалися на галереi зi своiми iнструментами в руках. Коли однi музиканти, серед яких були справжнi майстри, заграли на флейтах в тональностi «содзьо»[92 - Одна iз шести тональностей музики «гагаку».], до них одразу приедналися другi з кото, що зазвучали яскравою, виразною мелодiею. А як залунала мелодiя пiснi «О, який благословенний день!», навiть неосвiчений простолюд вiдчув раптом, що попри все в цьому свiтi варто жити, й, протиснувшись бiля ворiт мiж кiньми i каретами, уважно слухав, випромiнюючи усмiх. Напевне, люди розумiли, що у весняному саду все було прекрасним – i небо, i звуки музики, i веснянi мелодii. Розважалися вони так усю нiч до свiтанку. Змiнивши тональнiсть, виконали п’есу «Радiю веснi»[93 - Музична п’еса китайського походження.], а потiм принц Хьобукьо своiм гарним голосом заспiвав «Зелену вербу»[94 - Народна японська пiсня.]. Йому пiдспiвував i сам господар – Гендзi.

Хоча весняне свiтло завжди наповнювало садибу Гендзi, дехто з придворних вiдчував невдоволення через те, що в нiй не було молодоi особи, здатноi хвилювати серця[95 - Мурасакi не мала дiтей.]. Та от недавно розiйшлася чутка про незвичайну красу панни iз Захiдного флiгеля, якою начебто пишався сам Великий мiнiстр. І, як можна було сподiватися, знайшлося чимало людей, якi мрiяли про ii прихильнiсть. Однi, що були про себе дуже високоi думки, шукали посередникiв, щоб натякнути паннi в листi про своi намiри або навiть вiдкрито заявити про них. Іншi, молодi придворнi, не смiючи виявити своiх почуттiв, згорали вiд таемноi пристрастi. Серед ii залицяльникiв опинився i Уцюдзьо[96 - Тобто Касiвагi.], син мiнiстра Двору, який i не пiдозрював, що насправдi дiвчина – його старша сестра. Вiдкрито зацiкавився панною i принц Хьобукьо, який пiсля смертi головноi дружини, господинi Пiвнiчних покоiв, ось уже три роки жив самотою. Того ранку, вдаючи нiби сп’янiв, з гiлкою глiцинii на головi й грайливим виразом обличчя, вiн справляв вельми приемне враження. Гендзi, в душi задоволений тим, що його сподiвання справдилося, удавав, нiби нiчого не помiчае. Коли чаша з вином дiйшла до принца, вiн, вдаючи розгубленого, став вiдмовлятися: «О нi, вже досить… Я давно пiшов би, якби не давала менi спокою одна думка…

Спорiднена iз Вами[97 - Принц вважае, що Тамакадзура – дочка Гендзi.]
Квiтка так мене зачарувала,
Що я готовий кинутися
У морську безодню[98 - Гра слiв в оригiналi на словах: фудзi (глiцинiя) i фуцi (безодня).],
Знеславивши свое iм’я…»

Сказавши це, вiн простягнув Великому мiнiстру чашу разом з гiлкою глiцинii. А той, усмiхнувшись, вiдповiв:

«Поки не вирiшите,
Кидатися чи нi в безодню,
У нашому саду
Побудьте, щоб намилуватися
Красою квiтiв весняних…»

Пiддавшись наполегливим проханням Великого мiнiстра, принц так i не змiг пiти. А ранок принiс з собою ще цiкавiшi розваги.

Саме того дня iмператриця Акiконому[99 - Тобто «Та, що любить осiнь».] збиралася розпочати читання священноi сутри Дайханнякьо, тому багато хто з гостей так i залишився в будинку Великого мiнiстра, де в окремих покоях вони могли переодягтися у парадне вбрання. А тi, кому щось перешкодило взяти участь у читаннi, роз’iхалися по домiвках. Опiвднi гостi зiбралися в покоях Імператрицi. Товариство, починаючи з Великого мiнiстра, зайняло своi мiсця. Сьогоднi сюди прибули всi придворнi з високими рангами – не нижчими вiд п’ятого. Вiдправа була велична й урочиста, адже в нiй взяв участь сам Великий мiнiстр. Панi Мурасакi з Весняних покоiв прислала квiти для образу Будди, якi принесли восьмеро вродливих дiвчаток у подобi птахiв i метеликiв. «Птахи» несли цвiт вишнi в срiбних вазах, а «метелики» – цвiт ямабукi в золотих. Суцвiття квiтiв були начебто звичайними, але здавалися неймовiрно пишними i яскравими.

Як тiльки човен з дiвчатками, обiгнувши пагорб у пiвденнiй частинi ставка, виплив у сад Імператрицi, налетiв вiтерець, i в повiтрi закружляли пелюстки вишнi. Яка це була дивовижа, коли чарiвнi постатi дiвчаток, раптом виринувши з iмли, з’явилися на тлi блакитного неба! Вiдмовившись вiд учорашнього навiсу, музикантiв розмiстили на пов’язанiй з головними покоями галереi, поставивши для них розкладнi стiльцi. Пiдiйшовши до сходiв, дiвчатка вiддають квiти носiям кадила, якi ставлять iх поруч iз глеками для священноi води. А Югiрi з дому Великого мiнiстра передае Імператрицi вiд панi Мурасакi листа iз словами:

«Навiть на метеликiв,
Що пурхають у саду над квiтами,
Напевне, поглядае косо
З-пiд трави цвiркун сосновий,
Який про осiнь мрiе…»

Імператриця подивилася на цей лист, усмiхаючись: «От i вiдповiдь прийшла на «жменьку листя багряного»…» [100 - Слова з листа Імператрицi (розд. «Юна дiва»): «З вiтром передаю / Із дому свого / Жменьку листя багряного / У Ваш сад, / Що нiяк не дiждеться весни…»]А ii служницi, що вчора побували у весняному саду i сп’янiли вiд краси квiтiв, не могли приховати захоплення: «Справдi, немае нiчого кращого, нiж веснянi барви…»

Радiсний солов’iний спiв разом з дзвiнкими звуками «Танцю птахiв»[101 - Танець китайського походження, який виконували дiвчатка у пташиних шоломах.] лунав навколо i навiть качки на ставку видавали якiсь незрозумiлi звуки, приносячи велику радiсть слухачам, аж поки музика, на жаль, не затихла. Потiм «метелики» легко спурхнули й вiдлетiли в танцi до кущiв ямабукi пiд рiдкою огорожею.

Придворнi вiдповiдних рангiв, починаючи iз суке Імператрицi, передаючи вiд одного до одного, пiднесли дiвчаткам високi нагороди. Як було задумано заздалегiдь, «птахи» отримали хосонага вишневого кольору, а «метелики» – жовтого кольору ямабукi. Музикантiв вiдповiдно до iхнiх звань надiлили нижнiм одягом та рiзноманiтними шовками. Югiрi подарували жiноче парадне вбрання i хосонага свiтло-пурпурового кольору. А от яка вiдповiдь панi Мурасакi прийшла вiд Імператрицi: «Учора я була готова заридати…

І я хотiла би пiти
На поклик метеликiв,
Якби, на жаль, передi мною
Перепоною не стояли
Густi кущi ямабукi…»

«Невже такi обдарованi особи не могли скласти нiчого кращого?» – подумав Гендзi розчаровано. До речi, всiм служницям Імператрицi, якi побували вчора в саду Весняних покоiв, панi Мурасакi також прислала вишуканi дари. Але описувати все це буде досить нудно.

У садибi на Шостiй лiнii раз у раз влаштовувалися такi музичнi розваги, i Гендзi почувався задоволеним i щасливим. Звичайно, i його служницi не знали турбот. А iмператриця Акiконому й панi Мурасакi, потоваришувавши, час вiд часу обмiнювалися листами.

Тамакадзура, панна iз Захiдного флiгеля, пiсля знайомства в день Пiсенноi ходи з панi Мурасакi стала часто писати до неi. Поки що важко було судити про глибину ii душi, але ii незмiнно привiтна вдача й вiдкритiсть у спiлкуваннi з людьми сприяли тому, що й вони вiдповiдали iй приязню. Вiд багатьох залицяльникiв вона отримувала любовнi листи, але Гендзi не квапився з вибором. Інодi – мабуть, тому, що його почуття до неi були вельми далекими вiд батькiвських, – у нього з’являлася думка: «А що, як повiдомити про неi ii справжньому батьковi?» Югiрi, син Гендзi, досить часто бував у Захiдному флiгелi, пiдходив до завiси, i дiвчина сама йому вiдповiдала, хоча цього соромилася. Однак усi вважали iх братом i сестрою, а Югiрi був настiльки серйозним, що про жодне загравання з нею не могло бути й мови. Сини мiнiстра Двору, вслiд за Югiрi, бродили засмученi навколо садиби на Шостiй лiнii, щоб натякнути паннi про своi сердечнi почуття. А вона, знаючи, що вони – ii брати, таемно страждала i мрiяла лише про те, щоб нарештi про неi дiзнався ii рiдний батько, але не скаржилася i майже з дитячою довiрливiстю в усьому покладалася на Гендзi. Їi схожiсть з матiр’ю не була великою, але в дечому вони мали щось спiльне, хоча, безсумнiвно, дiвчина була набагато обдарованiшою.

Коли з першого дня четвертого мiсяця настала пора замiни вбрання на лiтне, то навiть небо здавалося навдивовижу яскравим. Маючи досить багато вiльного часу, Гендзi присвячував його музичним розвагам. Задоволений тим, що, як того й сподiвався, у Захiдний флiгель надходило чимало любовних листiв, вiн iнодi заходив туди й, читаючи iх, радив дiвчинi тi з них, якi, на його думку, заслуговували на вiдповiдь, але вона, насилу приховуючи збентеження, не мала охоти цього робити. Помiтивши серед них листи принца Хьобукьо, повнi передчасних любовних скарг i докорiв, Гендзi спiвчутливо всмiхнувся. «З-помiж моiх численних братiв вiн був менi особливо близьким вiд малечку, але своi любовнi захоплення старанно приховував. І коли я бачу, що навiть у лiтньому вiцi вiн не втратив юнацького запалу почуттiв, то дивуюся i спiвчуваю. Вам треба вiдповiсти йому. Кращого, нiж принц, спiврозмовника для хоч трохи освiченоi жiнки, важко знайти. Бо це людина, здатна на тонкi вiдчуття», – розповiдав вiн словами, якi могли б справити приемне враження на дiвчину, але вона все ще соромилася.

Удайсьо[102 - Удайсьо – начальник Правоi iмператорськоi охорони.] Хiгекуро, людина простосердна i статечна, також домагався ii прихильностi, нiби пiдтверджуючи справедливiсть приказки: «На горi Любовi i Конфуцiй спотикаеться». Його лист був по-своему цiкавий. Та серед багатьох iнших увагу Гендзi ще привернув до себе лист, написаний на синьому китайському паперi, надзвичайно нiжний, сильно напахчений i щiльно згорнутий в крихiтний сувiй. «Чому ви навiть не розгорнули його?» – спитав вiн, розкривши листа. Його почерк виявився досить вишуканим.

«Я Вас кохаю,
Та Ви, гадаю, про це не знаете.
Так i потiк бурхливий,
Скипаючи помiж камiнням,
Бiжить, але нiхто його не бачить…»

Лист вiдповiдав усiм вимогам сучасного стилю. «А цей вiд кого?» – поцiкавився Гендзi, але нiякоi вiдповiдi не почув.

Тодi, покликавши Укон, вiн сказав: «З усiх присланих листiв вибирайте найкращi й заохочуйте панну на них вiдповiдати. Я не вiрю, що у легковажних вчинках молодих жiнок виннi тiльки чоловiки. Пригадую, як я сам, не отримавши вiдповiдi, ображався i звинувачував жiнок в нечуйностi, нетямущостi, а поведiнку особи невисокого звання в такому разi вважав просто зухвалою. Крiм того, вiдомо, що, коли жiнка, щоб подразнити чоловiка, не вiдповiдае навiть на звичайнiсiнькi листи iз згадкою про квiтку чи метелика, його уява лише розпалюеться. А якщо вiн ii швидко забуде, то хiба вона матиме пiдстави йому докоряти? Втiм, вiдгукуватися на листи негайно також не варто, бо згодом це може мати вельми поганi наслiдки. Загалом, якщо жiнка забувае про стриманiсть i, пiддавшись примсi, хизуеться тим, наскiльки тонкий ii розум, то це може скiнчитися для неi бiдою. Нi принц Хьобукьо, нi Удайсьо не здатнi на необачнi, негiднi iхнього звання вчинки. Тож паннi не годиться показувати свою непривiтнiсть i нерозумiння. Що стосуеться чоловiкiв нижчого звання, то у ставленнi до них треба брати до уваги грунтовнiсть iхнiх намiрiв i глибину закоханостi».

Поки Гендзi наставляв Укон, дiвчина сидiла, вiдвернувшись так, що йому було видно ii чарiвний профiль. Верхнiй одяг – хосонага – кольору гвоздики прекрасно, по-сучасному, поеднувався iз нижнiм – коуцiкi – бiлим вiдповiдно до пори року. Спочатку вона приваблювала головним чином простодушнiстю, що межувала з ознаками провiнцiйностi, але спостерiгаючи за столичними дамами, вона поступово засвоiла iхнi манери, навчилася дбати про свою зовнiшнiсть i таким чином яскраво засяяла своею природною красою. Тож вiд самоi думки, що вона стане чужою дружиною, Гендзi впадав у вiдчай. Та й Укон, дивлячись на них, усмiхалася. «Вiн занадто молодий, щоб називатися ii батьком. Годилося б краще iм бути прекрасною подружньою парою», – думала вона.

«Я не передавала паннi нiяких листiв, за винятком трьох-чотирьох, якi ви самi бачили, бо вважала нечемним вiдсилати iх назад, щоб не ставити в незручне становище тих, хто iх написав. Вiдповiдала панна лише тому, кому ви радили, i то з неохотою», – сказала Укон.

«До речi, а все-таки хто надiслав листа, так по-сучасному згорнутого? Написано прекрасно», – зауважив Гендзi, з усмiшкою розглядаючи його.

«Гонець уклав менi його в руки й пiшов, – сказала Укон. – Я знаю, що пан Уцюдзьо[103 - Тобто Касiвагi, син мiнiстра Двору.] з дому мiнiстра Двору знайомий з Мiруко, нашою служницею. Мабуть, через неi вiн i передав листа. Нiхто iнший, крiм неi, не спадае на думку».

«Як зворушливо! Чи можна нехтувати ним лише тому, що вiн не досяг високих чинiв? Навiть серед придворноi знатi мало хто славиться таким впливом у свiтi, як вiн. Серед них вiн вирiзняеться надзвичайною розсудливiстю. З часом вiн дiзнаеться, ким йому доводиться ваша панна, але наразi нехай нi про що не здогадуеться. У всякому разi, його лист вартий уваги», – сказав Гендзi, все ще не вiдкладаючи листа.

«Боюся, що моi застереження можуть здатися вам неприемними, – сказав вiн, звертаючись до дiвчини. – Але я довго роздумував над тим, чи варто повiдомити про вас батьковi, й дiйшов висновку, що вам, недосвiдченiй i без надiйноi пiдтримки, ще рано входити в сiм’ю, з якою ви були роздiленi впродовж багатьох рокiв. Як на мене, краще зачекати, поки ваше становище не змiцниться i ви, вже самостiйна людина, при сприятливiй нагодi зможете йому вiдкрити, що ви – його рiдна дочка. Хоча принц Хьобукьо живе нинi одинаком, але через свою легковажнiсть зажив слави баламута: ходять чутки, що мае зв’язки з багатьма жiнками. Подейкують, начебто в його домi чимало так званих «прислужниць». Тiльки жiнка, яка здатна дивитися на витiвки чоловiка крiзь пальцi, зможе зберегти спокiй у сiм’i. Оскiльки найменший прояв ревнощiв призведе до охолодження мiж подружжям, то про це також важливо не забувати. Хоча Удайсьо зацiкавився вами насамперед тому, що йому набридла немолода головна дружина, господиня пiвнiчних покоiв, – вiв далi Гендзi, – одруження з вами може викликати чимало заперечень. Тож, природно, я все ще вагаюся з вибором. Узагалi вирiшувати такi справи мiж батьками й дiтьми не просто. Але ви вже не дитина i мали б вирiшувати все власною головою. Уявiть собi, що з вами розмовляю не я, а ваша мати. Зрозумiйте, я не хотiв би дiяти всупереч вашим бажанням».

Гендзi говорив так серйозно, що розгублена Тамакадзура не знаходила вiдповiдi. Однак, вiдчуваючи, що по-дитячому вiдмовчуватися негарно, зрештою сказала: «Я вiд самого малку звикла жити без батька, а тому не уявляю собi, як до нього тепер ставитися…» В ii словах було стiльки щиростi, що, подумки визнавши iх справедливими, Гендзi сказав: «Ну, якщо так, то врештi-решт ви переконаетеся у моiх глибоких почуттях до вас, бо, як кажуть люди, названий батько кращий за рiдного…» Однак про своi прихованi намiри вiн промовчав, i хоча iнодi робив досить недвозначнi натяки, дiвчина вдавала, начебто нiчого не зрозумiла, тож вiн, мимоволi зiтхнувши, пiшов. Та надворi його увагу привернув у саду гнучкий бамбук, що хилився пiд поривами вiтру, i Гендзi, захоплений, спинився.

«Бамбука паросток,
Посаджений в моiм саду,
Бiля будинку,
Невже десь iнде
Пустить пагони?

Як подумаю про це, гiрко стае на серцi…» – сказав вiн, пiднiмаючи завiсу, i вона, наблизившись, вiдповiла:

«Хiба настане час,
Коли бамбука паросток
Шукатиме
Тих коренiв,
З яких почав колись рости?..

О нi, навпаки…»

Такi слова дуже зворушили Гендзi.

Але насправдi в глибинi душi Тамакадзура так не думала. І хоча з нетерпiнням чекала нагоди, щоб розповiсти всю правду рiдному батьковi, сумнiвалася, чи вiн дбатиме про неi краще, нiж Великий мiнiстр. Адже вона не жила з ним разом вiд самого малку i не могла сподiватися на його прихильнiсть. Читаючи старовиннi повiстi, вона поступово навчилася розумiти людську душу й стосунки мiж людьми, а тому не вiрила, що сама зважиться вiдкритися рiдному батьковi.

А от прихильнiсть Гендзi до неi наростала з кожним днем так, що вiн навiть розповiдав про неi i дружинi Мурасакi. «У нiй е щось навдивовижу привабливе! Їi матерi не вистачало яскравостi. А ця й розумна, i привiтна, тож про неi можна не турбуватися», – хвалив вiн ii. З досвiду знаючи, що такi випадки в життi чоловiка завжди просто так не закiнчуються, Мурасакi, вiдразу насторожившись, зауважила: «Може, вона й справдi розумна, але менi ii жаль, якщо вона вам довiрилася».

«А чому менi не можна довiряти?» – спитав Гендзi.

«Адже навiть менi через вас довелося пережити чимало нестерпно сумних годин. Невже ви думаете, що я про це забула?» – злегка всмiхаючись, вiдповiдала Мурасакi.

Вражений ii догадливiстю, Гендзi сказав: «Мене ображае ваша пiдозра. Невже ви думаете, що вона нiчого б не помiтила?» – i перервав цю неприемну розмову, але в душi занепокоiвся: «Звiдки у дружини такi думки?» Адже сам вiдчував, що його серце схильне до легковажних вчинкiв. Тамакадзура так запала йому в душу, що вiн часто навiдувався в ii покоi у Захiдному флiгелi i з величезною увагою ставився до ii потреб.

Одного тихого вечора пiсля дощу, поглядаючи на свiже й приемне небо над яскраво зеленими молодими кленами i дубами в саду, Гендзi вимовив: «О так, «днi лагiднi й свiтлi…»[104 - Слова з вiрша Бо Цзюйi з описом лiтнього краевиду.] – i, вмить згадавши блискучу красу Тамакадзури, як завжди, крадькома поспiшив до Захiдного флiгеля. Саме тодi дiвчина, зручно вмостившись, мабуть, вправлялася в калiграфii, але, помiтивши Гендзi, встала i сором’язливо опустила очi. Вiд ii зашарiлого обличчя повiяло свiжiстю. М’якою грацiею рухiв вона скидалася на покiйну матiр, тож, розчулений до слiз, вiн сказав: «З першоi зустрiчi я не помiчав у вас великоi схожостi з матiр’ю, але тепер часто дивуюся: «Це часом не вона?» Як це зворушливо! Я звик бачити, що Югiрi нiтрохи не схожий на свою матiр, i тому думав, що дiти взагалi не бувають схожими на батькiв, аж поки не з’явилися ви…»

Вибравши з плодiв на кришцi вiд скриньки мандарин, Гендзi сказав:

«Як згадую
“Квiтучих мандаринiв аромат”[105 - Цитата з вiрша: «Чекаю травня, / Щоб вдихнути знову / Квiтучих мандаринiв аромат, / Якими любоi колись / Рукава пахли» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 139).]
На рукавах ii,
Нiяк не зрозумiю,
Хто передi мною: мати чи дочка?

Усi цi роки я нi на мить не забував про покiйну, i нiщо не могло мене втiшити. А от тепер, побачивши вас, я думаю: «Невже це сон?» Та, на жаль, легше на душi не стае. Прошу вас, не вiдвертайтеся вiд мене!» З цими словами Гендзi схопив Тамакадзуру за руку. Оскiльки з нею так нiхто не обходився, то вона розгубилася, але все-таки набралася вiдваги й вiдповiла:

«Як видно,
Вам про минуле нагадав
На рукавах аромат,
Але чи довговiчним буде
Сам плiд мандариновий?..»

Зовсiм розгубившись, вона схилила голову, приваблива, як нiколи. Зачарований красою ii повних рук, гладкою, нiжною шкiрою, Гендзi вiдчув, що глибоко закохався, i зважився вiдкрити дiвчинi своi почуття. Приголомшена, вона вся тремтiла, не знаючи, що сказати. «Чому ви так мене цураетеся? Я постараюся приховати своi почуття до вас вiд усiх людей i не зроблю нiчого, що могло б зродити неприемнi пересуди. І ви поводьтеся так, наче мiж нами нiчого не змiнилося. Ви завжди були дорогi менi, як названому батьковi, а тепер особливо. Я впевнений, що нiхто у свiтi не зможе любити вас сильнiше за мене. Невже ви вiддасте перевагу гульвiсам, що закидають вас листами? О, повiрте, нiхто з них не здатний на глибокi почуття, а тому менi навiть страшно подумати, що ви станете дружиною iншого», – сказав вiн. Справдi, такого дбайливого батька рiдко можна знайти.

Коли дощ скiнчився, а вiтер шелестiв листям бамбука, на небо виплив яскравий мiсяць й освiтив чарiвний нiчний краевид. Служницi трималися осторонь, щоб не заважати iхнiй таемничiй розмовi.

Хоча Гендзi часто бачився з дiвчиною, але кращоi нагоди не було, а тому – мабуть, пiд впливом власного сердечного зiзнання – спритно, без зайвого шелесту, вислизнувши з м’якого одягу, вiн лiг поруч з нею. Тамакадзура вкрай злякалася: «Що подумають служницi?»

«Якби я жила в рiдного батька, нiчого такого прикрого не сталося б. Навiть якщо б вiн про мене не дбав», – думала вона, ледве стримуючи сльози, що котилися по щоках. Бачачи, як вона страждае, Гендзi сказав: «Дуже шкода, що я вам не до душi! Але подумайте, як часто жiнкам доводиться коритися чоловiкам, яких вони нiколи ранiше й не знали. Тож навiщо ви сторонитеся людини, добре вам знайомоi? Заспокойтеся, я не зроблю бiльше нiчого всупереч вашим бажанням. Я хотiв лише втамувати нестерпну тугу».

Так, чимало проникливо-нiжних слiв вiн сказав. А ще йому раптом здалося, нiби повернувся в минуле, i в нього болiсно защемiло серце. Зрозумiвши, наскiльки раптово й легковажно поводиться, Гендзi, нарештi опам’ятавшись, вирiшив пiти ще затемна, щоб нiхто iз служниць нiчого поганого не запiдозрив. «Дуже прикро, що я вам настiльки нелюбий. Але повiрте, нiхто iнший не закоханий у вас так, як я. Моя любов справдi безмежна, i я нiколи не зроблю вам нiчого, що могло б викликати людський осуд. Я хотiв би лише одного – спiлкування з вами, щоб розвiяти тугу за минулим. Не вiдмовляйте менi хоча б у цьому…» – благав вiн, але дiвчина, як непритомна, не вiдчувала нiчого, крiм жаху. «Я не сподiвався, що настiльки вам огидний…» – сказав вiн, зiтхаючи, i додавши: «Постарайтеся не видати себе нiкому!» – пiшов.

Хоча дiвчинi було вже чимало рокiв, але вона не мала життевого досвiду i досi не уявляла собi, що мiж чоловiком i жiнкою можлива така глибока близькiсть. Вражена несподiваним вчинком Гендзi, вона так засмутилася, що служницям видалася хворою. «Справдi зворушуе те, що Великий мiнiстр так вами опiкуеться. Навiть рiдний батько не ставився до вас турботливiше», – тихенько нашiптувала дiвчинi Хьобу, дочка годувальницi, але дiвчина, невдоволена несподiваним намiром Гендзi, лише мовчки нарiкала на свою нещасну долю.

Рано-вранцi наступного дня вiд Гендзi принесли листа. Хоча Тамакадзура ще лежала в лiжку, як хвора, але служницi, пiдсунувши iй туш i пензлик, попросили негайно вiдповiсти, тож iй довелося прочитати листа. На простому матовому бiлому паперi[106 - Як правило, ранковий любовний лист писали на кольоровому паперi.] гарним почерком було написано: «Не можу я забути, як жорстоко ви повелися зi мною…А що подумають Вашi служницi?

Хоча твого корiння,
Молода травинко[107 - В оригiналi гра слiв: слово «не» означае «корiння» i «спати».],
Я навiть не торкнувся,
То чого ж ти
Сумно похилилася?

Виявляеться, Ви зовсiм ще дитя…»

Згадавши вчорашню подiю, дiвчина обурилася по-батькiвськи ласкавим тоном його листа, але, щоб, вiдмовившись вiдповiдати, не викликати пiдозри служниць, на аркушi товстого паперу «мiцiноку» лише написала: «Я отримала Вашого листа. Але я погано почуваюся i, на жаль, не можу вiдповiсти…»

«О, яка в неi тверда вдача!..» – гiрко всмiхнувся Гендзi, прочитавши листа. Та й вiн чого вартий, якщо сподiвався словами ii розжалобити?

Вiдкривши дiвчинi свою душу i вже не натякаючи на сосну з Ота[108 - Ідеться про вiрш: «Любов мене втомила. / Якби-то сосни з Ота /Кольором своiм / Сказали, / Як прагну зустрiчi з тобою!» («Кокiнвакарокудзьо», 35336).], Гендзi так безупинно докучав iй своiми зiзнаннями, що врештi-решт вона, не знаючи, куди подiтися, навiть занедужала. «Мало хто знае всю правду… – думала вона. – І чужi, i близькi люди вважають Великого мiнiстра моiм справжнiм батьком, тож якщо по свiту пошириться чутка про цей випадок, я стану посмiховиськом i знеславлю iм’я свое. Я досi не знаю, чи захоче рiдний батько опiкуватися мною, якщо дiзнаеться про мене, а коли до нього дiйде чутка, що я така легковажна, сподiватися не матиму на що». Так мучила вона себе болiсними роздумами.

Почувши з чужих слiв про вельми прихильне ставлення до них Великого мiнiстра, принц Хьобукьо i удайсьо Хiгекуро стали ще наполегливiше залицятися до Тамакадзури. А Уцюдзьо з дому мiнiстра Двору, що написав колись про «потiк бурхливий», випадково дiзнавшись вiд Мiруко, що паннi дозволено читати його листи, i не знаючи нiчого про родинний зв’язок з нею, з нестямною радiстю посилав iй листи з любовними скаргами i з ранку до вечора блукав поблизу ii покоiв.




Cвiтлячки


Головнi персонажi:

Гендзi, Великий мiнiстр, 36 рокiв

Тамакадзура, панна iз Захiдного флiгеля, 22 роки, дочка Югао i мiнiстра Двору, названа дочка Гендзi

Принц Хьобукьо, Хотару, син iмператора Кiрiцубо, молодший брат Гендзi

Імператриця-дружина, Акiконому, дочка панi Рокудзьо i принца Дзембо, дружина iмператора Рейдзея

Ханацiрусато, панi зi Схiдних покоiв, кохана Гендзi

Югiрi, Цюдзьо, 15 рокiв, син Гендзi та Аоi

Панночка з Весняних покоiв, дочка Гендзi й панi Акасi

Панi Акасi, кохана Гендзi

Касiвагi, Уцюдзьо, 20–21 рiк, син мiнiстра Двору

Мiнiстр Двору, То-но цюдзьо, брат Аоi, першоi дружини Гендзi



Досягнувши такого високого становища Великого мiнiстра, Гендзi мав змогу жити тепер спокiйно, без особливих клопотiв, а жiнки, що були пiд його опiкою, влаштованi вiдповiдно до iхнiх звань i бажань, не знаючи жодних тривог, почувалися задоволенi забезпеченим життя, про яке ранiше могли лише мрiяти. І лише Тамакадзура, панна iз Захiдного флiгеля, на жаль, несподiвано опинившись у скрутному становищi, не знала, як з нього вийти. Хоча вона не вiдчувала до Гендзi такоi вiдрази, як колись до Тайфу-но гена, але його дивнi таемнi залицяння, якi вона вiдкидала, завдавали iй неймовiрних страждань. Тепер, досягнувши вiку, коли багато чого в життi стае зрозумiлiшим, вона, роздумуючи над своею долею, все частiше шкодувала, що поруч з нею немае матерi.

Та й Гендзi, зiзнавшись одного разу в коханнi, не тiльки не вiдчув полегшення, а, навпаки, страждав ще бiльше через те, не в змозi з нею навiть поговорити, тому, остерiгаючись людських очей, раз по раз заходив у Захiдний флiгель i заставши дiвчину самою, докучав iй своiми любовними скаргами. А вона, не смiючи рiзко йому вiдмовити, вдавала, нiби нiчого не розумiе.

Вiд природи Тамакадзура була радiсноi, привiтноi вдачi, а тому за ii напускною суворiстю не могла заховатися ii особлива чарiвнiсть. Тож i не дивно, що принц Хьобукьо все частiше писав до неi своi пристраснi листи. Хоча й не багато часу минуло вiдтодi, як принц захопився нею, та в одному листi, поскаржившись на початок дощового п’ятого мiсяця[109 - П’ятий мiсяць вважався несприятливим для одруження.], вже з докором додав: «Якби-то Ви дозволили менi хоч трошки наблизитися до Вас…Тодi я мiг би сказати Вам принаймнi частину того, про що думаю, i заспокоiти свою душу…»

Побачивши того листа, Гендзi зауважив: «Вам нема чого побоюватися. Я не бачу нiчого поганого в тому, що такi, як вiн, люди захоплюються вами. Не сторонiться принца. Час вiд часу вiдповiдайте йому». Хоча вiн спробував пояснити iй, як краще вiдповiсти, дiвчина, вiдчувши, як остаточно зiпсувався ii настрiй, сказала: «Пробачте, щось менi стало зле», – i вiдмовилася писати вiдповiдь.

Серед ii служниць не було жодноi достатньо високого звання i походження, хiба що дочка ii дядька з материного боку, що отримав свого часу звання сайсьо. Цю скромну особу Гендзi розшукав i взяв до себе, коли пiсля смертi батька вона опинилася без будь-якоi пiдтримки. Їi звали панi Сайсьо. Вона досить майстерно володiла пензлем, мала достатнiй життевий досвiд, а тому Гендзi доручив iй у разi потреби вiдповiдати на листи вiд iменi Тамакадзури. От i тепер, покликавши ii до себе, вiн велiв iй написати вiдповiдь принцу, пояснивши, яким приблизно мае бути його змiст. Видно, йому дуже вже кортiло знати, наскiльки успiшним буде залицяння.

Сама панна пiсля того, як Гендзi приголомшив ii несподiваним любовним зiзнанням, стала дивитися на пристраснi листи принца Хьобукьо приязнiше. Не можна сказати, що вона пiддалася його вмовлянням, але раптом чисто по-жiночому змiркувала, що з його допомогою зумiе позбутися набридливих домагань Гендзi.

Звичайно, принц не здогадувався, що Гендзi сам з душевним трепетом стежить за його дiями, й одного разу, вражений дружнiм тоном листа дiвчини, крадькома проник в ii покоi. Сидячи на подушцi, приготовленiй поруч бiчних дверей, вiн мiг розмовляти з дiвчиною через завiсу. Гендзi велiв заздалегiдь обкурити ii покоi найвишуканiшими пахощами, виявивши до дiвчини турботу, бiльшу за не батькiвську, яка, однак, справляла приемне враження. Панi Сайсьо в ролi посередницi розгубилася, а коли Гендзi, невдоволений ii млявiстю, смикнув ii за рукав, вона зовсiм замовкла.

Тепер, коли вечiрнi сутiнки минули i сяйво мiсяця-молодика де-не-де пробивалося крiзь хмари, задумливий принц здавався особливо прекрасним. Ледь вловимий запах курива з внутрiшнiх покоiв, змiшуючись з пахощами вбрання Гендзi, наповнювали повiтря невимовним ароматом, i принц вiдчув, що Тамакадзура вабить його сильнiше, нiж вiн мiг собi уявити. З особливою гiднiстю, спокiйно, вiн розповiдав про своi почуття, уникаючи двозначних натякiв, якi дозволяють собi iншi чоловiки. Гендзi зацiкавлено крадькома прислухався, а коли панi Сайсьо пiшла до дiвчини, яка сховалася в Схiдних покоях, щоб передати слова принца, прослизнув услiд за нею.

«Ваше зарозумiле ставлення до принца заслуговуе осуду. Завжди треба поводитися вiдповiдно до обставин. Вам пора подорослiшати. З людиною такого високого звання не годиться розмовляти через посередницю. Навiть якщо ви не хочете говорити своiм голосом, то принаймнi могли б пiдiйти ближче», – повчав Гендзi. Вiдчуваючи, що Гендзi скористаеться цiею нагодою, щоб проникнути до неi за запону, дiвчина, трохи завагавшись, влаштувалася бiля завiси, що прикривала вхiд у внутрiшнi покоi. Поки вона роздумувала, не вiдповiдаючи на довге зiзнання принца, до неi пiдiйшов Гендзi й перекинув полотнище завiси на верхню планку. В цю мить спалахнуло якесь свiтло. «Невже це Сайсьо запалила свiтильник?..» – жахнулася дiвчина.

Рiч у тому, що Гендзi ще з вечора загорнув жменю свiтлячкiв у тонку шовкову тканину, i тепер, розкривши ii, вдав, нiби поправляе завiсу. Свiтлячки заблищали так несподiвано i яскраво, що дiвчина з переляку прикрила вiялом чарiвний профiль. «Якщо раптом спалахне свiтло, то принц неминуче побачить дiвчину. Досi вiн цiкавився нею через те, що вважав моею дочкою, – думав Гендзi, – але навряд чи уявляв собi, наскiльки досконала ii краса. Ну що ж, помучу трохи цього невиправного вiтрогона?» Щоправда, якби дiвчина таки була його дочкою, вiн не вдавався б до такоi сумнiвноi витiвки. От шкодливий чоловiк!.. Вислизнувши через iншi дверi з дiвочих покоiв, Гендзi пiшов до себе.

Принц здогадувався, де саме перебувае дiвчина, але, зрозумiвши, що вона набагато ближче, нiж йому здавалося, з трепетом вдивлявся у прорiзи чудовоi завiси з тонкоi тканини, й раптом побачив, як на вiдстанi кiлькох метрiв вiд нього щось дивне засвiтилося. Ще мить – i свiтло згасло, а в серцi принца спалахнув промiнь надii[110 - У зв’язку з цiею пригодою принца Хьобукьо традицiйно стали називати Хотару, тобто Свiтлячок.]. Хоча свiтло було тьмяним, але достатнiм, щоб розгледiти струнку фiгуру дiвчини, яка своею красою перевершила його очiкування. Вiн вiдчув, що нiколи не забуде ii, тобто вийшло саме так, як задумав Гендзi.

«Мовчать свiтлячки,
Але в серцi моiм
Вогонь спалахнув.
Тож хiба можна
Його погасити?

Чи зрозумiлi Вам моi слова?..» – спитав принц. Роздумувати довго не годилося, i дiвчина вимовила перше-лiпше, що спало iй на думку:

«Мовчать свiтлячки,
Але таемний вогонь
В них горить.
Почуття в них сильнiшi,
Нiж у комах, що вмiють спiвати…» —

i зникла у внутрiшнiх покоях, а принц дiстав нагоду поскаржитися на ii страшну жорстокiсть. Оскiльки залишатися в Захiдному флiгелi до свiтанку було не зовсiм пристойно, то, мокрий вiд крапель, що падали з даху, та власних слiз, принц покинув будинок на Шостий лiнii ще затемна. Думаю, що цiеi сумноi ночi, мабуть, кувала зозуля[111 - Згадка про вiрш: «Схилився в роздумах / Пiд весняним дощем. /Темнiе нiч… / Куди летиш, зозуле? / Кому спiватимеш своiх сумних пiсень?» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 153).]… Але ж в цьому немае нiчого особливого, тож я i не вдаватимусь у подробицi. «Який же вiн гарний! – розхвалювали принца жiнки. – І такий схожий на Великого мiнiстра». Не знаючи справжньоi причини турботи Гендзi про дiвчину, вони захоплювалися його вчорашнiм дбайливим ставленням до неi.

Сама дiвчина, сумнiваючись у показному, начебто батькiвському, ставленнi Гендзi до себе, i вдень, i вночi мучилася думками: «Яка в мене нещасна доля! Якби мiй рiдний батько знав про мене i мое становище як дочки було б визначене, то хiба теперiшню поведiнку Великого мiнiстра я вважала б негожою? А так вона нiкуди не годиться i може стати приводом для людських пересудiв».

Зрештою, Гендзi наче й не хотiв ставити дiвчину в принизливе становище. До речi, хiба не через свою легковажнiсть вiн i досi не змирився з утратою Імператрицi-дружини[112 - Тобто Акiконому, колишньоi жрицi Камо й дочки панi Рокудзьо.]? Та де там, вiн користувався кожним зручним випадком, щоб двозначними натяками привернути ii увагу до себе, але вона, посiдаючи високе становище, залишалася для нього недосяжною. А от Тамакадзура, панна iз Захiдного флiгеля, зроду приязна, не могла тримати Гендзi на шанобливiй вiдстанi, коли вiн, часто пiддавшись миттевому пориву, дозволяв собi дивну поведiнку, яка мала б викликати пiдозру в спостережливих служниць. Щоправда, йому таки вдавалося стримувати себе. Так чи iнакше, важко собi уявити складнiшi i болiснiшi стосунки.

На п’ятий день п’ятого мiсяця, прямуючи до майданчика верховоi iзди[113 - Того дня вiдбувалося змагання лучникiв i вершникiв.], Гендзi заглянув у Захiдний флiгель: «То що ви можете сказати? Чи залишався принц у вас допiзна? Ви його близько до себе не пiдпускайте. Бо зайвого клопоту наживете. Зрештою, немае у свiтi чоловiка, який нiколи не завдавав жiнцi сердечного болю, не скоював нерозважних вчинкiв…» Дивлячись на нього тодi, коли вiн то хвалив, то гудив принца, не можна було не замилуватися його навдивовижу молодим, прекрасним обличчям. Яскраве нижне вбрання з недбало накинутим на нього верхнiм – лiтнiм носi – вражали таким незвичайним поеднанням барв, що виникав сумнiв: «Хiба могли людськi руки так розфарбувати шовк?» А пахощi вiд одягу Гендзi були такi чудовi, що дiвчина навiть подумала: «Я сама захоплювалася б його красою, якби не оця потаемна тривога…»

Вiд принца принесли листа, написаного вишуканим почерком на тонюсiнькому бiлому паперi. Тодi вiн здавався чудовим, а як подивитися тепер – нiчого особливого…

«Навiть сьогоднi[114 - Тобто п’ятого дня п’ятого мiсяця, коли оселю прикрашали мiшечками «кусудама» з лепехою та полином, якi мали оберiгати вiд нещастя i злих духiв; лепеха вважалася символом довговiчностi й мiцностi.]
Нiхто не вирвав
Стебел лепехи.
Його корiння[115 - В оригiналi гра слiв: «не» означае «корiння» i «плач».] пiд водою,
А я втираю нишком сльози…»

Листа з натяком було прив’язано до довгого кореня лепехи. «Сьогоднi ж надiшлiть вiдповiдь», – порадив Гендзi перед вiдходом. Служницi повторювати його слова, не здогадуючись, що вiдбуваеться в ii душi.

«Вирване з води,
Коротким буде
Стебло лепехи.
А у водi не змiряти
Пролитих слiз…

О, як по-дитячому звучать Вашi слова!..» – от i все, що написала вона блiдою тушшю. Мабуть, такого знавця прекрасного, як принц Хьобукьо, розчарував цей лист, бо вiн сподiвався, що ii почерк буде набагато витонченiшим.

Того дня Тамакадзура отримала звiдусiль безлiч вигадливих мiшечкiв «кусудама». Тепер, пiсля довгорiчних поневiрянь, ii життя в садибi на Шостiй лiнii стало набагато спокiйнiшим. Але чи могла ii не турбувати двозначна поведiнка Гендзi? Вона тiльки й думала, як порвати стосунки з ним, не завдавши шкоди його iменi.

Гендзi заглянув i до панi Ханацiрусато в Схiдних покоях i повiдомив iй: «Тюдзьо[116 - Тобто Югiрi.] сказав, що сьогоднi пiсля змагань у стрiльбi з лука приведе сюди друзiв. Тож приготуйтеся. Вони начебто прийдуть ще завидна. Цiкаво, що про будь-яку, навiть найменшу вечiрку, яку хотiлося б провести у вузькому колi, дiзнаються принци й перетворюють ii у пишне святкування. Тому вам треба бути напоготовi». Майданчик верховоi iзди мiстився так близько, що його було видно з галереi. «Вiдчинiть дверi на галереi, щоб молодi жiнки могли милуватися змаганням крiзь вiдкритi дверi. У Лiвiй iмператорськiй охоронi останнiм часом з’явилося чимало гарних юнакiв, якi нiтрохи не поступаються придворним», – додав Гендзi на превелику радiсть молодих жiнок, охочих насолодитися рiдкiсним видовищем.

Подивитися на змагання прийшли i дiвчатка-служницi з Захiдного флiгеля. Завiсивши дверi на галерею новими зеленими шторами i розставивши всюди вишуканi ширми з темно-бузковим кольором унизу, що переходив до свiтло-бузкового вгорi, служницi снували по дому, зайнятi останнiми приготуваннями. Дiвчатка iз Захiдного флiгеля вирiзнялися одягом кольору «лепехи» й кадзамi з тонкоi синьоi тканини. Їх було четверо, всi миловидi, спритнi. Навiть простi служницi сьогоднi одягли бузковi мо, темнi внизу й свiтлi бiля пояса, i китайськi накидки кольору молодого листя гвоздики. Дiвчатка-служницi зi Схiдних покоiв, у темно-червоному нижньому вбраннi та кадзамi кольору «гвоздика», поводилися спокiйно, упевненi у своiх перевагах. Цiкаво було спостерiгати за тим, як молодi придворнi, набравши поважного вигляду, скоса на них поглядали. Гендзi з’явився на майданчику верховоi iзди пополуднi. Як вiн i сподiвався, там уже були принци кровi. Змагання проводилося трохи iнакше, нiж в Імператорському палацi, й брали в ньому участь i середнi чини з Імператорськоi охорони. Гостi не розходилися до пiзнього вечора, насолоджуючись яскравим видовищем.

Хоча жiнки зовсiм не розумiлися на тонкощах цього мистецтва, але з цiкавiстю стежили за ошатно вдягненими вершниками, якi з таким запалом змагалися, наче йшлося про iхне життя або смерть. Змагання вiдбувалося на досить просторому майданчику, який було видно i з Пiвденних покоiв, тож молодi служницi панi Мурасакi також могли його спостерiгати. Були виконанi танцi «Гра в м’яч», «На зiгнутих ногах» та iншi. А пiзнiше, коли пiд гучний барабанний бiй i спiв флейт проголосили переможцiв, спустилася нiч, i нiчого вже не було видно. Учасники змагання отримали вiдповiднi нагороди. А гостi нарештi розiйшлися, коли було вже зовсiм пiзно.

Гендзi залишився ночувати в Схiдних покоях. За розмовою з панi Ханацiрусато про те, про се, вiн мiж iншим сказав: «Як на мене, принц Хьобукьо не мае собi рiвних. Хоча вiн не може похвалитися особливою вродою, але вирiзняеться благородством i людянiстю. А вам удалося побачити його? Хоча всi вiдгукуються про нього прихильно, але, звичайно, i в нього е певнi слабкостi».

«Хоча цей принц – ваш молодший брат, але здаеться набагато старшим. Менi казали, що вiн нiколи не пропускае нагоди вiдвiдати вас, але сама я побачила його сьогоднi вперше. Щоправда, я зустрiчала його в Імператорському палацi, але це було дуже давно… Мабуть, за цей час вiн став ще красивiшим. Принц Соцi також гарний собою, але до старшого брата йому далеко. Навiть не вiриться, що вiн принц кровi», – вiдповiла вона. «О, яка вона спостережлива!» – подумав Гендзi, але не вiдповiв, а лише всмiхнувся, бо, видно, не хотiв говорити про чиiсь сильнi чи слабкi сторони. Взагалi йому не подобалися люди, якi шукали в когось iншого вади або вiдкрито виявляли до нього свою зневагу. Навiть про Удайсьо[117 - Тобто Хiгекуро.] вiн нiчого не говорив. У свiтi Удайсьо вважали людиною з тонкою душею, але годi було сказати, яким вiн був насправдi. Адже не виключено, що в ролi зятя вiн мiг виявитися далеко не таким бездоганним.

Стосунки мiж Гендзi та панi Ханацiрусато все ще були вельми дружнiми, але спали вони окремо. «І чому ми так вiддалилися одне вiд одного?» – з жалем подумав Гендзi. Жiнка нiколи не ображалася за те, що про пишнi свята, якi справлялися в садибi на Шостiй лiнii, вона дiзнавалася лише з чуток. А от сьогоднi на превелику радiсть iй нарештi пощастило самiй спостерiгати таке рiдкiсне видовище зi своiх покоiв…

«Коням не до смаку» —
Так славиться лепеха
Прибережна.
Але сьогоднi, на свято,
Їi не забули нарвати», —

тихо промовила жiнка, i хоча нiчого особливого не було в цiй пiснi, Гендзi вона глибоко зворушила.

«Як норцi по ставку
Вiльно плавають
Нерозривною парою,
Так i рис водяний
Не розлучити з лепехою», —

вiдповiв вiн. Його пiсня також була вiдвертою.

«Хоча менi не вдаеться часто з вами зустрiчатися, я почуваюся щасливим, коли можу вас побачити», – вимовив вiн щиро, знаючи, що жiнка надто скромна й не побачить в його словах якогось двозначного загравання. Вiддавши гостю свою постiль, панi Ханацiрусато лягла неподалiк, вiдгородившись переносною завiсою. Вона давно вже звиклася з думкою, що спати з ним разом не годиться, та й сам Гендзi нiколи не вимагав цього вiд неi.

Цього року пора злив тривала довше, нiж звичайно, без жодного просвiту, i вiд нудьги жiнки у садибi на Шостiй лiнii шукали розваги у повiстях з картинками. Панi Акасi, пiдготувавши кiлька таких сувоiв з картинками й текстом, вiдсилала iх дочцi. Та найгарячiшою прихильницею повiстей була Тамакадзура, панна iз Захiдного флiгеля, бо ранiше в провiнцii нiчого такого не бачила. Весь свiй час вона вiддавала iхньому переписуванню i читанню. Багато з ii молодих служниць умiли добре малювати i писати. «О, скiльки дивовижно рiзних доль зiбрано в цих повiстях! – думала панна. – Хтозна, це правда чи вигадка? Але нiкому не довелося пережити такого, як менi». Та найбiльше ii вразила повiсть про дiвчину iз Сумiйосi[118 - У «Повiстi про дiвчину iз Сумiйосi» («Сумiйосi-моногатарi») розповiдаеться про дiвчину, з якоi мачуха знущалася, збираючись навiть вiддати за старого Кадзое-но камi, але вона втекла й оселилася в Сумiйосi. Оригiнальний текст повiстi не зберiгся.], популярну як колись, так i тепер, тим, що втеча героiнi вiд Кадзое-но камi нагадала iй про давнiй страх перед Тайфу-но геном.

Помiтивши розкиданi то тут, то там сувоi з повiстями, Гендзi зауважив: «О, яка марна трата часу! Здаеться, нiби жiнки народжуються тiльки для того, щоб пiддаватися чужому обману. У повiстях, якi ви читаете i переписуете, зовсiм мало правди, та ви, знаючи про це, все одно, як у нестямi, вiрите таким небилицям i вводите себе в оману та ще й переписуете iх у таку спеку, не звертаючи уваги, що ваше волосся зовсiм розтрiпалося», – i, засмiявшись, вiв далi: «Зрештою, що, крiм стародавнiх переказiв, може вiдволiкти нас вiд невiдворотноi нудьги? Серед цих небилиць трапляються й цiлком правдоподiбнi, якi зачiпають серця читачiв i примушують думати, що й таке в життi бувае. Навiть знаючи, що все це лише пустопорожнi вигадки, людина може несамохiть зацiкавитися. Хiба хто-небудь залишиться байдужим, прочитавши, як чарiвна дiвчина страждае? А ще, iнодi добре розумiючи, що такого в життi не бувае, захопишся описом неймовiрних подiй, i навiть коли, заспокоiвшись, розчаруешся у своiх передчасних оцiнках, перше враження зберiгае свою силу. Останнiм часом менi досить часто доводиться слухати, як жiнки читають панночцi з Весняних покоiв[119 - Тобто дочцi Гендзi вiд панi Акасi.] рiзнi повiстi, тож я думав, що у свiтi е чимало балакучих людей, що люблять вражати уяву слухачiв своiми вигадками, хiба нi?»

«О, звичайно, хто звик вводити в оману iнших людей, може так припускати. Але я чомусь вiрю, що в повiстях чиста правда», – сказала Тамакадзура, вiдсуваючи туш i пензлик.

«Можливо, я несправедливо висловився про повiстi, – вiдповiв Гендзi, усмiхаючись. – Адже вони описали все, що вiдбувалося у свiтi вiд вiку богiв[120 - Тобто доiсторичного часу в iсторii Японii.]. «Нiхонгi»[121 - Японськi iсторичнi хронiки, складенi 720 року.] та iншi iсторичнi хронiки охоплюють тiльки одну сторону життя. А от повiстi мiстять його рiзноманiтнi подробицi. У повiстi не йдеться про те, щоб лише правдиво описати життя окремоi людини. Повiсть народжуеться тодi, коли людина, спостерiгаючи за всiм навколо себе – добрим чи поганим – i вiдчуваючи, що не може залишитися байдужою та неспроможною зберегти все це у власному серцi, хоче подiлитися цим з нащадками. Коли прагнуть, щоб розповiдь справила приемне враження, вибирають й описують тiльки щось добре. А iнодi, намагаючись сподобатися читачам, збирають докупи все найгiрше. Однак усе це – добре й погане – належить нашому свiту.

А хiба по-iншому створюються повiстi за морем? Зрештою, вони бувають рiзними навiть у нас, в Ямато, адже стародавнi вiдрiзняються вiд сучасних. А що вже казати про те, як вiдрiзняються мiж собою твори глибокi й легкi! Однак стверджувати, що всi повiстi – суцiльна вигадка, означае викривлювати iхню суть.

Навiть у вченнi, вiдкритому нам праведною душею Будди, е так званi притчi, якi непросвiтлених людей дивують своiми суперечностями. І хоча в сутрах Великоi колiсницi[122 - Ідеться про сутри буддизму Магаяни, передусiм сутру Лотоса.] iх чимало, але всi вони врештi-решт мають одну мету: показати, чим просвiтлення вiдрiзняеться вiд оман – так само, як повiстi показують вiдмiннiсть мiж добром i злом у людському життi. Одним словом, нiщо не пропадае марно…» Тепер Гендзi начебто пiдкреслював важливiсть повiстей.

«До речi, чи не траплявся вам у цих старовинних повiстях такий невиправний дурень, як я? – провадив вiн далi. – І, мабуть, серед найбiльш вiдлюдькуватих не знайдеться жодноi героiнi з таким, як у вас, холодним i черствим серцем. Ну, то, може, напишемо нову повiсть, щоб про це дiзналися у свiтi?»

Гендзi пiдсунувся до неi ближче, а вона, закривши обличчя рукавом, вiдповiла: «Боюся, що така дивна iсторiя i без того стане приводом для плiток…» – «Кажете, дивна? Справдi такого зi мною ще не бувало…» І, присунувшись ще ближче, вiн вимовив жартiвливим тоном:

«Хоча в полонi почуттiв
Шукаю приклади в минулому,
Та не знаходжу,
Щоб вiд батька
Дочка вiдверталася…

Хiба не знаете, що, за вченням Будди, дочiрня неповага – найбiльший грiх?»

Тамакадзура навiть не пiдняла голови, та коли Гендзi, погладжуючи ii волосся, взявся нарiкати iй за жорстокiсть, нарештi вiдповiла:

«І я шукаю
Приклади в минулому,
Та не знаходжу,
Щоб була на свiтi
Така любов у батька…»

Засоромившись, Гендзi перестав загравати. Але невiдомо, що ще станеться з ними в майбутньому.

Панi Мурасакi також приохотилася до читання повiстей передусiм заради панночки Акасi, своеi вихованки.

«О, яка гарна картинка!» – сказала панi, розглядаючи сувоi «Повiстi Кумано»[123 - Текст цiеi повiстi не зберiгся.]. На одному вона побачила невинний денний сон маленькоi дiвчинки, i згадала свое дитинство.

«Такi дiти здаються надто зрiлими для своiх рокiв. Чи ж не був я зразком терпеливостi, поки ви поволi дорослiшали? – сказав Гендзi, який справдi пережив чимало дивовижних любовних пригод. – Простежте, щоб при панночцi нiхто не читав повiстей з описом близьких стосункiв мiж жiнками й чоловiками. Я не тiльки не бачу нiчого цiкавого в тих дiвчатах, що знемагають вiд таемноi любовi, але й вважаю неприпустимим привчати панночку до того, що все це нiбито звична рiч». Напевне, панна iз Захiдного флiгеля здивувалася б, почувши слова Гендзi, який ставився до неi зовсiм по-iншому.

«Можна тiльки поспiвчувати жiнцi, яка бездумно наслiдуе легковажну героiню, про яку читала в повiстi, – сказала панi. – Але хiба дочка Фудзiвари з «Повiстi про дуплi» кращий зразок? Вона розважлива й обачна, але в ii суворих вiдповiдях i поведiнцi надто мало жiночностi».

«Такими бувають жiнки не лише в повiстях, але також у життi, – вiдповiв Гендзi. – Вони хизуються своiми перевагами, геть-чисто забуваючи про будь-яке почуття мiри. Зустрiчаються вельми шляхетнi батьки, якi дбайливим вихованням дочки досягають лише того, що вона виростае скромною. А якщо в неi е чимало вад, то виникае запитання: як треба було ii виховувати? Батько може пишатися вихованням дочки лише в тому випадку, якщо вона мае чесноти, що вiдповiдають ii становищу. Що голоснiше вихваляють дiвчину, то бiльше вiдчуваеш розчарування, пересвiдчившись у тому, що ii слова та вчинки не такi гарнi, як ранiше уявлялося. У жодному разi не можна дозволяти поганим людям розхвалювати панночку…» Як видно, вiн постiйно думав про те, як виховати всебiчно бездоганну дочку. У багатьох старовинних повiстях мова йшла про злу мачуху, а тому, щоб у дочки не закралася неприязнь до панi Мурасакi, вiн iх усi заховав i, ретельно вибравши найкращi, велiв переписати i зробити вiдповiднi малюнки.

Хоча Гендзi заборонив синовi[124 - Тобто Югiрi.] наближатися до Весняних покоiв, але дозволив вiдвiдувати панночку Акасi заради дружби з нею. «Хоча поки я живий, це не мае особливого значення, але от коли мене не стане, iхня приязнь стане мiцнiшою, якщо вони вiдтепер звикатимуть одне до одного», – думав Гендзi й дозволив синовi входити за завiси Пiвденних покоiв. Югiрi не мав доступу тiльки в службовi примiщення для служниць.

Маючи лише двох дiтей, Гендзi придiляв велику увагу вихованню сина. Сам юнак був настiльки розважливий i серйозний, що йому можна було довiряти. А панночка перебувала в такому вiцi, коли думки зайнятi тiльки ляльками. Дивлячись на неi, Югiрi мимоволi згадував Кумоi-но карi, подругу своiх дитячих iгор, й iнодi, прислуговуючи в ляльковому палацi панночки, насилу стримував сльози.

Звичайно, вiн легковажно залицявся до жiнок з достойного середовища, але не подавав iм жодноi надii на майбутне. Навiть якщо жiнка виявлялася досить привабливою, щоб пов’язати з нею свое життя, вiн не сприймав ii серйозно, бо невiдступно прагнув одного – показатися в iншiй подобi Кумоi-но карi, яка колись зневажливо поставилася до його зеленого вбрання придворного шостого рангу. Якби вiн усупереч усьому був наполегливiшим, то мiнiстр Двору, можливо, здався б. Однак юнак, глибоко тодi образившись, вирiшив дочекатися, коли мiнiстр пошкодуе про свою вiдмову вiддати свою дочку за нього. Про його почуття знала тiльки сама дiвчина. На людях вiн тримався зовнi так спокiйно, що ii брати часто вважали його зарозумiлим.

Уцюдзьо[125 - Тобто Касiвагi, офiцер Правоi iмператорськоi охорони.] з дому мiнiстра Двору, глибоко закохавшись у панну iз Захiдного флiгеля i не маючи надiйного засобу для спiлкування з нею, часто заходив до Югiрi й скаржився йому на своi невдачi, але той холодно вiдповiдав: «Я не хотiв би втручатися в чужi справи». Стосунки мiж юнаками були вельми схожими на тi, що iснували колись мiж iхнiми батьками.

Мiнiстр Двору мав вiд рiзних жiнок багато синiв, яких завдяки своiй необмеженiй владi зумiв гiдно влаштувати у свiтi вiдповiдно до звання iхнiх матерiв та власних заслуг. А от з численними дочками йому не пощастило. Доля нього Кокiден склалася зовсiм не так, як вiн сподiвався[126 - Імператрицею стала не вона, а колишня жриця Камо, що була пiд опiкою Гендзi.], друга дочка[127 - Тобто Кумоi-но карi.] також не виправдала його очiкувань. Вiн i тепер не забував про маленьку гвоздичку[128 - Тобто Тамакадзуру, дочку вiд Югао.] i часто згадував про неi. «Що з нею сталося? – запитував себе. – Вона була така мила, але, на жаль, пропала через необачнiсть своеi матерi. Взагалi з дочок не можна було спускати очей нi за жодних обставин. Може, ця дiвчинка тепер десь поневiряеться, називаючись моею дитиною? І все-таки, якби ж то вона знайшлася…»

Пiсля таких болiсних роздумiв вiн наказав своiм синам: «Якщо почуете про особу, яка називае себе моею дочкою, поговорiть з нею. Колись, пiддавшись примхам свого непостiйного серця, я вчинив багато чого нерозсудливого. До однiеi жiнки я вiдчував особливу прихильнiсть, але вона через якусь образу зникла разом з маленькою дочкою, яких у мене тодi було мало…»

На якийсь час вiн начебто забув про неi, але, помiчаючи, як iншi батьки турбуються про своiх дочок, час вiд часу вiдчував незадоволення через те, що всi його мрii так i залишилися нездiйсненими.

Одного разу йому приснився дивний сон. Покликавши до себе найкращих тлумачiв, вiн почув вiд них: «Можливо, ви дiзнаетеся, що дочка, про яку тривалий час нiчого не знали, знайшла собi iншого батька…»





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/murasaki-sikibu-15507369/povist-pro-g-endzi-kniga-ii/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Тобто колишнiй То-но цюдзьо, тепер начальник Правоi iмператорськоi охорони.




2


Тобто в шостому ранзi.




3


Ідеться про Високу школу для дiтей придворних з вищим, нiж п’ятий, рангом при Церемонiальному вiдомствi.




4


Начальник Лiвоi охорони ворiт Імператорського палацу.




5


Пiд час такоi посвяти, за китайською традицiею, учневi надавали нове iм’я, своерiдний псевдонiм, а первинне iм’я використовувалося винятково в родинному спiлкуваннi.




6


Саругаку – комiчна народна вистава в стародавнiй Японii.




7


Частина традицiйного будинку над струмком, призначена для вiдпочинку.




8


Сацюбен – ревiзор Лiвоi ревiзiйноi канцелярii.




9


Йдеться про Чень Іня i Сунь Кана, китайських учених династii Цзiнь (265–420). Перший учився при свiтлi свiтлячкiв, яких тримав у шовковому мiшечку, другий – при мерехтiннi блискучого снiгу.




10


Стародавня японська назва Китаю.




11


Тобто Акiконому («Та, що любить осiнь»).




12


Тобто Кумоi-но карi.




13


Тобто нього Умецубо, колишня жриця Ісе.




14


Тобто принца-спадкоемця.




15


Тобто чоловiк панi Оомiя.




16


Цитата iз передмови до вiрша «Ода герою» китайського поета Лу Цзi (261–303).




17


Слова iз народноi пiснi у стилi «сайбара», використанi для натяку, що Югiрi треба змiнити колiр вбрання, тобто домогтися вищого рангу.




18


Тобто Югiрi.




19


Тобто вiтчим дiвчинки Кумоi-но карi.




20


Тобто принцом-спадкоемцем.




21


Цитата з вiрша невiдомого автора: «Невже дикi гуси / У небi, туманом укритому, / Схожi на мене? / Небо нiяк не яснiе, / А смутку немае кiнця». З цим вiршем пов’язане iм’я дiвчини – Кумоi-но карi, тобто «Дикi гуси у небi, туманом укритому».




22


Придворнi п’ятого рангу носили одяг червоного кольору.




23


Госецi – урочистостi з участю танцiвниць на святi Нового врожаю в серединi одинадцятого мiсяця.




24


Йдеться про Аматерасу, богиню Сонця.




25


Саемон-но камi – начальник Лiвоi охорони ворiт Імператорського двору.




26


Фудзiвара Йосiфуса (804–872), який вперше в Японii став спочатку Великим мiнiстром, а потiм регентом, засновником могутнього роду Фудзiвара, запровадив низку святкових церемонiй не тiльки в Імператорському палацi, але також у садибi регента.




27


Тобто колишньоi нього Кокiден, головноi дружини покiйного iмператора Кiрiцубо й матерi Судзаку, iмператора на спочинку.




28


Тобто Обородзукiйо, колишня коханка Гендзi.




29


Цьо – мiра площi, приблизно 0,99 га.




30


Тобто нього Умецубо (або Акiконому), дочки покiйноi панi Рокудзьо.




31


Тацута-хiме – богиня осенi (обожнювана гора Тацута, яка славиться красою осiннього листя), покровителька ткацтва.




32


Другий за рангом службовець управлiння провiнцii Цукусi (тепер – Кюсю).




33


Вислiв, запозичений з вiрша Арiвара-но Нарiхiра: «Що далi вiддаляюся / Вiд того, кого люблю, / То щораз бiльше / Заздрю хвилям, / Що котяться назад» («Госенвакасю», 1353).




34


Слова з невiдомоi пiснi.




35


Цей мотив запозичений з вiрша: «Не думав, не гадав, / Що прийдуть днi, / Коли в гiркiй розлуцi доведеться / Рибальську сiть / Тягнути i менi» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 961; тут i далi вiршi з цiеi антологii подано в перекладi Івана Бондаренка, крiм окремих випадкiв, позначених посиланням на оригiнальну назву антологii «Кокiнвакасю»).




36


Цитата з вiрша: «Навiть минувши мис Кане / З його протокою загрозливою, / Нiколи не забуду / Про бога грiзного / На островi Сiка» («Ман’йосю», 1230).




37


Тобто мiнiстр Двору (колись То-но цюдзьо).




38


Цитата з вiрша: «Постiйно серце тужить / Вiд кохання! / Та ще нестерпнiшою / Туга ця стае / Осiннiми сумними вечорами!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 546).




39


Ідеться про храм у селищi Кагамi (Дзеркало), що в повiтi Мацура.




40


Слово «хiбiкi» означае «гуркiт, шум, вiдлуння».




41


Цитата з поеми Бо Цзюйi про полонених воiнiв з царства Хань, яким згодом довелось повертатися додому, покинувши нових дружин i дiтей у краiнi гуннiв.




42


Хацiман – сiнтоiтський бог вiйни, якому здавна поклонялися воiни.




43


Тобто Китаi.




44


Приблизно 10-та година ранку.




45


Тепер Буго-но суке.




46


Тобто Югао.




47


Тобто Гендзi.




48


Рурi – дитяче iм’я дочки Югао.




49


Тобто Гендзi.




50


Тобто Фудзiцубо.




51


Тобто власну дочку вiд панi Акасi.




52


Тобто Югао.




53


Очевидно, таемниця загибелi Югао.




54


Натяк на храм Хаседера бiля рiчки Хацусе, у дворi якого росли спаренi криптомерii.




55


Тобто То-но цюдзьо (тепер мiнiстр Двору).




56


Мiкурi – iжача голiвка, болотна рослина.




57


Очевидно, Гендзi натякае на зв’язок мiж ним, Югао та ii дочкою.




58


Тобто панi Акасi.




59


Тобто Югiрi.




60


Тамакадзура (в перекладi – «Низка перлин»), iм’я панночки в цьому i наступних роздiлах повiстi, пов’язане з цим вiршем.




61


Тобто дiвчинi з Цукусi, дочцi Югао.




62


За стародавнiм повiр’ям, вважалося, що присниться коханий, якщо спати у вивернутому нiчному одязi.




63


Ця вiдповiдь створена за мотивами вiрша: «Коли жага кохання допiкае, / Навиворiт / Вдягнувши кiмоно, / Вночi я знов / Самотня спать лягаю» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 554).




64


Хагатаме («змiцнення зубiв») – куштування рiзних страв для змiцнення здоров’я в наступному роцi.




65


Круглi, як люстерко, колобки з клейкого рису, якi готували для свят.




66


Цитата з вiрша: «В краю Омi, / Де Дзеркало-гора, / Тисячолiття буде вiдбиватись / Твого правлiння / Радiсна пора!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 1086).




67


У день Щура зазвичай садили сосновi саджанцi з надiею на довге життя.




68


Цитата з вiрша невiдомого автора: «Хоча б сьогоднi першу пiсню / Соловей заспiвав, / Бо в саду, / Де його не чути, / Жити не хочеться».




69


Куриво «дзiдзю» використовувалося для обкурювання примiщень, а «ебiко» – як пахощi для одягу.




70


Слова за мотивом такого вiрша: «Перлиною новою / Новий рiк заблистить / Завтра вранцi, / Тож будемо чекати, / Коли ж соловей заспiвае» (Сюiвакасю», 5).




71


Цитата з вiрша: «Мiй дiм / Стояв пiд пагорбом, / Де сливи розцвiтали, / І чула я не раз / Спiв солов’iний» («Кокiнвакарокудзьо», 1820).




72


Народна пiсня у стилi «сайбара», в якiй вихваляеться краса будинку заможноi людини.




73


Тобто як люди, що перебували в Чистiй землi – раю, але не могли бачити й слухати Будду.




74


Слова з вiрша: «Подався б стежкою гiрською навмання, / Аби не бачити / Цього сумного свiту, / Але стриножила мене / Любов моя!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 955).




75


Ідеться про мотив такого вiрша: «За стiльки лiт / Вiн також постарiв! / Посивiла верхiвка водоспаду – / І пасма чорного / Не видно нагорi» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 928).




76


Адзарi – монах досить високого рангу секти Тендай i Сiнгон.




77


Гра слiв: «нiс» i «квiтка» по-японському звучать однаково – «хана».




78


Згадка про вiрш: «Нарештi я побачив / Славетний острiв / У затоцi Мацугаура, / Де живе рибачка / З благородним серцем» («Госенвакасю», 1094). У згадцi Гендзi використовуе гру слiв: «ама» означае «рибачка» i «монахиня».




79


Тобто Тамакадзура.




80


Тобто колишня нього Кокiден, дружина покiйного iмператора Кiрiцубо й мати iмператора Судзаку на спочинку.




81


Слова з вiрша: «Не зводжу погляду! / Змiшались кольори / Плакучих верб / І бiлоснiжних вишень – / Весни вбрання столиця одягла!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 56).




82


Тобто Югiрi.




83


Приспiв, який використовували спiваки пiд час Пiсенноi ходи.




84


Колишня жриця святилища Камо, дружина iмператора Рейдзея.




85


Слова з вiрша Імператрицi: «З вiтром передаю / Із дому свого / Жменьку листя багряного /







86


Ямабукi (лат. kerria japonica) – невисокий кущ, що славиться яскравим жовтим цвiтом.




87


Натяк на китайську легенду про дроворуба, в якого згнило топорище, коли вiн задивився на гру дiтей у «го».




88


Мис у провiнцii Омi.




89


Рiчка в провiнцii Ямасiро, що славиться заростями кущiв ямабукi.




90


Ідеться про казкову гору-острiв Хорай, притулок для безсмертних, що мiститься на спинi черепахи. Цей вiрш складений на основi одного вiрша Бо Цзюi, в якому автор застерiгае тих, хто мрiе про безсмертя.




91


Мелодiя танцю китайського походження.




92


Одна iз шести тональностей музики «гагаку».




93


Музична п’еса китайського походження.




94


Народна японська пiсня.




95


Мурасакi не мала дiтей.




96


Тобто Касiвагi.




97


Принц вважае, що Тамакадзура – дочка Гендзi.




98


Гра слiв в оригiналi на словах: фудзi (глiцинiя) i фуцi (безодня).




99


Тобто «Та, що любить осiнь».




100


Слова з листа Імператрицi (розд. «Юна дiва»): «З вiтром передаю / Із дому свого / Жменьку листя багряного / У Ваш сад, / Що нiяк не дiждеться весни…»




101


Танець китайського походження, який виконували дiвчатка у пташиних шоломах.




102


Удайсьо – начальник Правоi iмператорськоi охорони.




103


Тобто Касiвагi, син мiнiстра Двору.




104


Слова з вiрша Бо Цзюйi з описом лiтнього краевиду.




105


Цитата з вiрша: «Чекаю травня, / Щоб вдихнути знову / Квiтучих мандаринiв аромат, / Якими любоi колись / Рукава пахли» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 139).




106


Як правило, ранковий любовний лист писали на кольоровому паперi.




107


В оригiналi гра слiв: слово «не» означае «корiння» i «спати».




108


Ідеться про вiрш: «Любов мене втомила. / Якби-то сосни з Ота /Кольором своiм / Сказали, / Як прагну зустрiчi з тобою!» («Кокiнвакарокудзьо», 35336).




109


П’ятий мiсяць вважався несприятливим для одруження.




110


У зв’язку з цiею пригодою принца Хьобукьо традицiйно стали називати Хотару, тобто Свiтлячок.




111


Згадка про вiрш: «Схилився в роздумах / Пiд весняним дощем. /Темнiе нiч… / Куди летиш, зозуле? / Кому спiватимеш своiх сумних пiсень?» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 153).




112


Тобто Акiконому, колишньоi жрицi Камо й дочки панi Рокудзьо.




113


Того дня вiдбувалося змагання лучникiв i вершникiв.




114


Тобто п’ятого дня п’ятого мiсяця, коли оселю прикрашали мiшечками «кусудама» з лепехою та полином, якi мали оберiгати вiд нещастя i злих духiв; лепеха вважалася символом довговiчностi й мiцностi.




115


В оригiналi гра слiв: «не» означае «корiння» i «плач».




116


Тобто Югiрi.




117


Тобто Хiгекуро.




118


У «Повiстi про дiвчину iз Сумiйосi» («Сумiйосi-моногатарi») розповiдаеться про дiвчину, з якоi мачуха знущалася, збираючись навiть вiддати за старого Кадзое-но камi, але вона втекла й оселилася в Сумiйосi. Оригiнальний текст повiстi не зберiгся.




119


Тобто дочцi Гендзi вiд панi Акасi.




120


Тобто доiсторичного часу в iсторii Японii.




121


Японськi iсторичнi хронiки, складенi 720 року.




122


Ідеться про сутри буддизму Магаяни, передусiм сутру Лотоса.




123


Текст цiеi повiстi не зберiгся.




124


Тобто Югiрi.




125


Тобто Касiвагi, офiцер Правоi iмператорськоi охорони.




126


Імператрицею стала не вона, а колишня жриця Камо, що була пiд опiкою Гендзi.




127


Тобто Кумоi-но карi.




128


Тобто Тамакадзуру, дочку вiд Югао.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения